Ірина Цилик - Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик

Спустившись до переходу, вона постояла, віддаля оцінюючи обстановку. Люди щойно починали сходитися. Незмінний Микола Павлович уже завзято нашкварював на своєму баяні «Чорнявую Іванку». Знайому Людочку вів у танці якийсь похмурий дідок у костюмі з краваткою. На розкладці з журналами й газетами почали згортатися. Бомж у червоних кросівках і довгому жіночому плащі сидів під стіною, зі смаком їв білу булочку й кивав головою в такт музиці. Танцювати чомусь зовсім не хотілося. Раптом у сумці Надії Степанівни завібрував телефон.

Дзвонили з ремонтної майстерні, фотоапарат готовий, можете встигнути забрати сьогодні, але краще уже в понеділок. Вона глянула на годинник — майже пів на сьому, зітхнула, випадково зітнулася поглядом із чорношкірим хлопцем, який прямував до метро й зупинився, не В ЗМОЗІ так просто пройти повз побачене. Він усміхнувся їй, щось запитав англійською, але що? «Денс», — розвела руками Надія Степанівна, всміхнулася у відповідь і, акуратно оминувши танці по діагоналі, знову вийшла надвір. Чом би й не сьогодні, зрештою.

Сльотавий вечір грав відблисками — червоні, жовті, зелені вогні змішувалися, перетікали вологим асфальтом. Цокали підбори, зазивно виблискували вивіски, перегукувалися уривчастими сигналами машини в заторі. Надія Степанівна постояла трохи біля вітрини кондитерки, із задоволенням спостерігаючи за нехитрою демонстрацією перетворення яскравих сиропів у «перегонних кубах» на карамельки-барбариски, пройшла повз Бесарабку з відкритою «стекляшкою» фалафельної й дражливими пахощами, дійшла до Шота.

Здається, їй пощастило встигнути в останню мить перед закриттям маленької майстерні: хлопчик у підстрелених вузеньких джинсиках знову натягнув уже зняту фірмову усмішку, пошукав усе-таки її замовлення. «Дивіться, дисплей довелося замінити, але тільки його. Перевірте, будь ласка». — «Як перевірить?» — «Ну ось, натискаєте цю кнопочку, тепер цю — бачите? Так гортають фотографії».

Надія Степанівна слухняно натисла на кнопочку і глянула на маленький екранчик. Перед очима побігли різні знімки, на вигляд дуже подібні. І все ж відмінності в них були. Вона гортала й гортала: ось дощ стіною, ось жовте листя на деревах, а ось — зелене. Чийсь похорон, чиєсь весілля, одразу шість котів рядком розляглися на теплому асфальті, а ось приїхав екскаватор, зробив яму, а ось — яму закопали. Ліхтар, лавка, жовта стіна будинку навпроти, трансформаторна будочка, старий клен були на всіх знімках, дрібні деталі — змінювалися. Десятки, сотні фотографій одного двору, зроблені з однієї точки, пробігали перед її очима…

«Усе нормально?» — хлопчик у вузеньких джинсиках дивився на Надію Степанівну ясними очима, він явно хотів уже зачинитися. Вона взяла пакет, вийшла надвір.

Двері ніхто не відчиняв. Минуло хвилин десять, а було так само тихо. Раптом Надія Степанівна згадала, що вже кілька днів має ключа від цієї квартири. Як же вона забула про це.

У коридорі було геть темно. Серце неприємно стисло- ся, вона пройшла кілька кроків уперед і намацала холодною долонею пипку вимикача. «Ко-ость?» — невпевнено гукнула, але ніхто не відповів. Дійшовши крадькома до його кімнати, вона прислухалася, продихнула, відчинила двері, не одразу його побачила…

Швидка приїхала не надто швидко — десь за півгодини, проте, Костя був живий, це Надія Степанівна вже зрозуміла. Та й нічого екстраординарного з ним нібито не сталося: йому зробили ін’єкцію якогось антиконвульсанту — й судомна атака відступила. Блідий, весь мокрий від поту, він лежав на підлозі (ніхто його не ризикнув підіймати), втупившись поглядом в одну точку, й на всі питання відповідав однаковим уривистим «ні». У тому числі й на безвиразну пропозицію госпіталізації. Ні то й ні. Молода лікарка з похмурим обличчям швидко заповнювала картку виклику й безупинно морщила носа.

— Де у вас можна помити руки?

— Там.

Могла би руки, коза, й до уколу помити, відсторонено подумала Надія Степанівна. Вона стояла, спершись на підвіконня, й дивилася у вікно. Паніка відступила, але в ногах досі відчувалося тремтіння. Давно нею так не трусило. Аж дивно. Здавалося б, матір, сестру поховала, та й стільки людей через її руки пройшло. Щоправда, всі вони були дуже старі… За вікном ліхтар жовто висвічував у темряві зловісні обриси лавки, будинку навпроти, маленької трансформаторної будочки, старого клену. «Я зараз блювану від цього запаху», — вловила Надія Степанівна далеку, ледь чутну фразу лікарки десь там у коридорі, і планка впала — раптово, зі свистом накриваючи все довкола.

— Ах ти ж сука, ти гадина! Де твоє серце?! Дитині погано, а вона морду кривить. Губи піджимає! Давай відсю- дова, коза нещасна! Як, ну як з таким бидлом у цій нашій Україні жить?! Де твоє серце?! Самі помиї! Ти ж жінка! Може, ще й мать? Морду вона кривить, ну ти подумай!

Надія Степанівна довго кричала якимись страшними словами. Вже не було в цій квартирі ні перестрашеної наглою атакою лікарки, ні її колеги-медбрата, а вона все кричала й кричала, здійнявши руки кудись до люстри, поки врешті її не вимкнуло. Надія Степанівна подивилася на Костю.

— Синок, — голос затнувся, та одразу ж набрав несподіваної рішучості. — Зараз ми підем до ванної, і ти не будеш стіснятися. Я — мама, бабуся, я все знаю і все бачила. Ти тільки поможи мені тебе підняти.

Вона присіла навколішки, не дивлячись йому у вічі. Костя ще трохи полежав мовчки, але все ж розпрямився, намацав слабкою рукою диван, спробував підвестися. Надія Степанівна миттєво зреагувала, прогнулася під нього, і він обм’як, слухняно побрів разом із нею.

— Нічого, нічого, — все примовляла вона, перекриваючи голосом непотрібні звуки — булькання води, плямкання неделікатних тілесних дотиків. — Усе буде добре, нічого, нічого. А старший мій недавно, знаєш, що відколов? Прийшов, каже, бабо, дивись, — пальці колечком скручує, а в нього ще один палець всуває. Ну, ти подумай, де він цього набрався?! Ми, кажу йому, обувачку-одівачку тобі купуємо, а ти нам такі репліки показуєш!

Мило чвакало, вода дзвінко билася об давно не реставровану коричнювату емаль. Геть мокра, але ожила Надія Степанівна все говорила й говорила якісь непотрібні речі.

Це був монолог, що й не передбачав жодних відповідей — і, мабуть, саме тому вона здригнулася, зграбно розтираючи бліду, майже безволосу шкіру — пацаня! — рушником, коли в цьому тілі раптом прорізався чоловічий голос.

— Мені дуже шкода, — сказав він утомлено. — Іноді я не встигаю дотерпіти.

Надія Степанівна прикусила губу.

Вклавши Костю, вона присіла на краєчок дивана. У сусідів нагорі гупала музика; хтось сміявся, хтось істе- рив високим дівчачим голосом. Дощ зайшовся несподіваним стукотом, розмиваючи чіткість зображення чорного набухлого гілля під однооким ліхтарем за вікном. Надія Степанівна не одразу почула глухий