Тимофій Гаврилов - Червнева злива, Тимофій Гаврилов

— Він — мій син, — його тон нічим не нагадував недавнього володаря життя.

Я погодився дати свідчення.

Витягування сина влетіло в копійку:

— Вони обдерли мене, як липку.

Богдан усе ще був моїм другом, щоправда, тепер я намагався уникати цього слова. Щось у мені вчиняло бойкот, якому я не мав сили опертися. То відчайдушніше хапався за нього, мов за рятівну соломинку, він.

Він переживав шок — я не міг покинути його в такому стані. Життя, на яке він покладався, зненацька підвело його, а ще більше впливо́ві друзі, до яких він звернувся, а вони цинічно скористалися його скрутою. В світі, в якому обертався Богдан, дружба була конвертом, туго набитим банкнотами. Вона вимірювалася акціями в товариствах з обмеженою відповідальністю, підкупленими суддями і знайомими прокурорами і зводилася до спроможності віддячити послугою за послугу.

— А ти, як повівся би ти на моєму місці?

Я не знав.

Я всього-на-всього хроніст.

Він уже оговтувався, і щоб продемонструвати собі, мені і життю, що все вже позаду і він, хай там як, відігрався, було влаштовано урочисту гостину. Хоча він переконував, що все добре, і намагався затримати мене, я покинув його, зіпсувавши свято. Я не знаю, що на мене найшло.

Якийсь час я не відвідував його. Я боявся, що знову виб­люю — на страви, турботливо приготовані його жінкою (йому довелось розпрощатися із служницями), на стіл з червоного дерева, вкритий лляним обрусом, на дорогий перський килим.

Він неодмінно вигарбався би, якби не дурний і нікчемний сон, від якого помітно осунувся — він, який завше зберігав тверезість. Який полюбляв примовляти, що безвихідних ситуацій не буває: завжди можна принаймні пом’якшити наслідки. Й ось невидиме, незрозуміле, нісенітне, яке йшло з глибини його самого, здобувало гору над практичним глуздом, що його він уособлював.

— Он там, звідти воно насувається, — він дивився туди нажаханими, напівбожевільними очима, а його рука тремтіла.

А як суверенно він ще недавно відчиняв їх! Чимало пляшок перед тим, як осісти в затишній гавані його колекції, зазнали незвичайних пригод, що й людям не завжди випадають. Були й такі, яким призначалось завершити земний шлях на королівських столах, вони ж опинялися в його барі — ще донедавна вщерть заповненому, а зараз порожньому.

— Їх там немає, — підтвердив він зчавлено, — я забрав їх. Їх винесли геть.

Я мовчки дивився в порожнечу бару.

Воно з’являлось тоді, коли він найменше за все сподівався, накочувалося і захлинало.

— Влада... — булькотів він. — Ніхто, жодна жінка так не називається!

Він обурювався, наче викрив учинене над ним ошуканство, і несподівано нишк.

Він боявся засинати; як тільки заплющував очі, вона з’являлася зваблювати і мучити.

— «Візьми мене». Щоразу, як я беру її (ти розумієш — це сон), вона чорніє й викручується, перетворюючись на папірець, на тисячі звуглених банкнот. Хіба це життя?! — зойкав він. — І так щоночі.

Його жінка вже більше не усміхалася тим приязним усміхом, до якого я за всі роки так звик. Коли я переступав поріг їхнього помешкання, вона мовчки проводила мене в кінець коридорчика. Я обережно натискав клямку, наче за мутним склом вітальняних дверей лежав небіжчик.

Він сидів у фотелі з пляшечкою, застромленою в рот, що скидалася на ґротескну сиґару, якої він не відкладав навіть для того, щоб привітатися. Здавалося, він не зауважував моєї появи.

— А, це ти, — казав він нарешті блідою подобою свого колишнього голосу. — Сідай.

Якби я не знав про цю особливість мого друга, я подумав би, що він збожеволів. Я знав, як він потребує моєї присутності. Нудота вряди-годи здіймалася в мені, я докладав зусиль і заради нього перемагав себе. Я знав, що він перечікує. Я знав, що він набирається сили. Я був певний, що він усе здолає. І не помилився.

«Багатство, — повторював він у кращі часи, — потрясне здатністю множити себе». Я згадував про нуль, а він, мовби прочитавши мої думки, з осміхом додавав: «Не на нуль, звісно. Цим воно відрізняється від людей. Від отих твоїх пришелепкуватих поетів». На кошти, які йому пощастило врятувати, він справив для своїх синів по будиночку — без газетної шамотні та скандалів.

Невдовзі він ожив і зі свіжим завзяттям зайнявся бізнесом, відродивши його майже з нуля. Немає певнішого зцілення, ніж з головою поринути в улюблену справу. Таким я знав його. Таким він викликав симпатію; його знову шанували, його імʼя знову опинилося на слуху. Нічні кошмари розтиснули свої обценьки, до мене повернувся мій друг.

Його застрелили на порозі будинку, куля поставила останню крапку в серії фатальних збігів; то було жахливе непорозуміння — Богдан не мав ворогів, він з усіма вмів знайти спільну мову, навіть тоді, в тій історії з парком. Він нікому не заподіяв зла. Він саме вийшов з новісінького лендровера, яким пишався.

Богдан кохався в автомобілях, так що навіть пригода з його сином не змогла нічого в цьому змінити. Він замовляв каталоги. Навідуючись до нього, я не раз заставав його над їх розгляданням. Він запитував, чи подобається мені автівка, зображення якої дивилось на нас, проте я знав, що вибір уже зроблено, тож лише кивав. Він міняв їх щокілька років, мій друг міг собі дозволити це.

Він навіть не зачинив дверей автомобіля — Богдан довіряв людям. Він ішов туди вперше увімкнути світла, в тій чарівній казці, щойно збудованій. Він зводив їх не собі. Для себе він більше ні садиб не ставив, ані бажав перебиратися в апартаменти котрогось із тих будинків, що їх споруджував. «Мені й тут незле», — усміхався, мовби вибачаючись.

У мить, як життя покидало його брезкле тіло, його губи осяяв сторожкий усміх, наче після вечірньої грози показалося перед тим, як остаточно сховатися, сонце. Блідий відсвіток закарбувався на його мертвому лиці. З таким самим виразом колись давно він простягнув мені пляшечку, з якої все почалося. Ніхто не знав його так, як я.

Я пригадую його, яким він лежав у труні, а я стояв над ним. Він з усього знаходив вихід — коли я з успіхом склав вступні екзамени, а йому забракло балу; коли та, яку ми кохали, вийшла заміж і я не зміг з цим упоратися; і ще в тисячі інших випадків. «Ти справді з усього знаходив вихід. Та чи знайдеш ти його цього разу, коли віко закриють і приб’ють цвяхами, труну опустять у яму і засиплять землею? Чи чутимеш, як грудки глухо вдаряють об деревину?» — майнуло мені. «А навіщо? — до мене долинає його бадьорий, як у старі добрі часи, голос. —