Тимофій Гаврилов - Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

У вікнах селянських хатин ген попереду спалахували вогні.

Григорів день

На час, коли фабрика збанкрутувала, Григір призбирав чималенький запас — і того, чим, і того, з чого шиється взуття. Фізичний біль, що по восьми, десяти і дванадцяти годинах праці пронизливішав, наче хто йому, як ото він у вичинену шкіру швайку, всаджував ніж, викликав у ньому приємний щем, в який домішувалася гіркота, що гне спину на директора, заступників, профком, де скоро буде більше гнид, ніж у цеху виконавців, і голову — опецька, який день у день сновигав взад-вперед, видобуваючи з пухкеньких губ посвист, в якому Григорові вчувалося хвиськання батога.

Котрі нагорі, тягнули з тих, які нижче, а всі разом з фабрики, наче з власної вотчини, жили, морщачись від запаху клею та чинбарні, чим нагадували божків, що раз на квартал спускалися з небес на грішну землю. І вони, які ще напередодні гарували з урізаними, що й без того були куці, як хвіст у зайця, відпустками і під загрозою звільнення збільшували виробіток, наче взуття не носили, а їли, мовби воно опинялося не на полицях крамниць, а в кендюхах, і по-правді без міри розпертих, стояли враз розгублені, ошукані — оспівані, а тепер осміяні і, що найгірше, нікому не потрібні.

Григір, який, почувши новину, спершу лише зневажливо сплюнув і розтер черевиком, небавом тинявся, незугарний що-небудь збагнути, відтак опротестувати, збаранілий від цього, а ще більше від того, що нічим не займався. Якщо раніше дивився на ноги перехожим очима майстра, який знає справу, останнім часом робив це з настирністю, що лякала.

Тим часом люди ні ходити менше не стали, ні крил у них не виросло, щоб літати, тож далі потребували взуття. Григір силкувався зосередитись, осмислити те, що діялось, але клоччя прикликаних ним, що так і не дали впорядкувати себе, думок зібгалося густим туманом, єдиним виходом із якого було пуститися берега.

Пив Григір нестримно, мучений непогамовним огнем, прагнучи все забути, залишити позаду, здолавши, мов на шляху перешкоду, аж справді нічого не пам’ятав. Коли ж туман розвіявся, настав його день.

Павлусь лише торкнувся до нього, поторсав, а йому здалося, що то приголубив його теплий промінь. Торсання вернуло Григора до тями — до нього всміхалося личко, погідно і віддано. Щось було в їхній обопільній прив’язаності — якби могло, звістило би себе серцекрайним зойком.

— Спав твій татко?

Павлусь кивнув.

— Довго спав, еге ж?

Хлопець тільки ширше всміхнувся і заходився рахувати, повагом загинаючи пальці, а Григір не знав, що він лічить — години, дні, а можливо, й тижні.

— Ну, ходи, — й Павлусь, який мовби чекав, припав до Григора, обхопивши його шию, і щока розпашілого, довірливого, щасливого тим, що любленого, хлоп’яти притулилася до Григорової, від чого Григорові набігла сльоза.

І не було ні фабрики, ні того, що з нею сталося, а також із ним, Григором, — розвіялося разом з туманом, із хмелем звітрилося.

Так Григір, майстер, яких не знайдеш, перестав бути наймитом. Голова його, який віднині сам собі пан, просвітліла, як ото випогоджується по затяжній мряці обрій і здається, що сонце завжди сяяло однаково ясно — передучора, вчора і кожний день. Розпроставши рамена, Григір одним духом скинув тих, які були над ним, що їх знав і не знав, щодня стрівав чи ніколи й не бачив, наче сиділи вони не в м’яких кріслах, а верхи на ньому, один над одним, так що кожному вищому було краще, ніж тому, котрий під ним, тоді як йому, який на самому споді, найгірше.

До справи взявся з бадьорістю, що здатна зрушити гори. Голосно сказано? Нехай. Своє Григір робив статечно, з рівновагою, в яку, мов річка в русло, повернувся після запою, мовби й напився лише, аби просвітлитися. Таким було його, Григорове, прозріння.

Йому радили якнайшвидше подбати про дозвіл, застерігали. Але ніхто не знав краще за Григора, ніхто не міг бути йому відтепер, як усі стали рівними, а він одним з-поміж них, указом. Тільки махнувши наодчеп, оббивав замість порогів тиньк, що де тримався, піддаючись украй неохоче, а де відпадав шматками. Не настав вечір, як Григір вибрав стіну до самого руберойду, що відділяв фундамент, — не так уже й багато було їх, отих цеглин, складених тепер рівною пірамідкою і накритих старим целофаном.

Не маючи грошей на оренду, Григір удався до цього відчайдушного, якщо ж розважити — практичного, щоб не сказати закономірного, кроку, наче все дотеперішнє життя було неголосним, упевненим готуванням до нього, багато разів обміркованим і невгасно жаданим.

Проруб виходив у двір, що був й не подвір’ям, а вулицею. Такою, як решта, не надто людною та менше заїждженою, сполучною між двома ширшими, на яких невпинним потоком сунули автомобілі — однією в один бік, іншою — в протилежний. Таких, як Григорова, було з десяток, наче створених, щоб не розпалися головні, тримані ними, як щаблями драбина, далі неї Григір, відколи фабрика перетворилася на марево, майже нікуди не потикався, наче й справді була драбиною, вище над яку не ступиш, а внизу... Внизу — земля, на якій Григір міцно стоїть ногами, його, Григорів, світ, тоді як усе, що діється за його межами, Григора не обходить.

На цьому сполучному прогоні життя являло себе в розміреніших, відрубніших формах, мовби створених для таких, як він. Украй рідко долинав сюди відгомін великого нуртування, що починалося за рогом вулиці. Бувало, розітне тишу сирена швидкої, долинувши мовби з іншої планети. Демонструючи подиву гідну проникливість, місто розселяло всіх, кому як підходило, — зі своїм закутком Григір зрісся, наче не прибився туди дорослим, як той листок до берега, а жив відмалку, виростав, як його Павлусь, з яким уже запевне почувався найщасливішим.

Від дороги стіну відділяла латка землі, довга, як сам будинок, поросла куценькою травою і кількома недодеревами. Григорові у вікно заглядала бузина, в негоду, коли надворі погрозливо клекотало, вона жалісно шкребла гілками шибку, мовби просячись досередини; блискавиці панахали небо, в їхньому світлі будинки скидалися на мерців, що встали із домовини; погрозливо гуркотів грім, а коли все стихало, чути було, як схлипує дощ.

На початку червня бузина вкривалася біло-русявим цвітом, у серпні, як добігало кінця літо, — чорними, смолянистими, блискучими кетягами, мов жінка, що фарбується то насвітло, то знову змінює колір.

Зі стиглих ягід, що були, наче рештки ночі, незмивні в цьому закапелку, куди сонце майже не проникало, Григір із Павлусем чавили сік, наповнюючи скляний каламар; бузиновий атрамент виблискував таємницею знання і причетності. Павлусь гладив кущ, вкрите зеленим палистом гілля, мов