Тесс Геррітсен - Хранителі смерті, Тесс Геррітсен

— Куди ти їдеш?

— Маю непогану нагоду відвідати тітку. Уже рік її не бачила.

Вона підійшла до вікна, визирнула на вулицю, якої їй бракуватиме. Сказала:

— Дякую тобі за все, Ніколасе.

«Дякую, що першим за всі ці роки став для мене кимось подібним на друга».

— Що насправді відбувається? — запитав Робінсон.

Він підійшов до неї, став так близько, що міг би торкнутися, але не простягнув руки. Просто стояв там, тихо й терпляче, як завжди.

— Ти ж знаєш, що можеш мені довіряти. Що б там не було.

Раптом Джозефіні захотілося розповісти йому правду, розповісти все про своє минуле. Але вона не хотіла побачити його реакцію. Він вірив у пісну вигадку про Джозефіну Пульчілло. Завжди був добрий до неї, і найкращою вдячністю за цю доброту була підтримка цієї ілюзії, щоб не розчаровувати його.

— Джозефіно? Що сьогодні сталося? — запитав він.

— Ти, певно, побачиш усе у вечірніх новинах. Хтось скористався моїми ключами, щоб відчинити мою машину. Залишити дещо у мене в багажнику.

— Що саме?

Вона розвернулася до нього.

— Ще одну Мадам Ікс.

13

Коли Джозефіна прокинулася, пообіднє сонце било їй в очі. Вона примружилася, дивлячись у вікно автобуса «Ґрейгаунд» — за ним розляглися зелені поля у золотавій призахідній імлі. Минулої ночі вона майже не спала, і тільки сівши в автобус вранці, закуняла від виснаження. Тепер і гадки не мала, де вони їдуть, але, судячи з часу, автобус мав уже наближатися до кордону штатів Массачусетс та Нью-Йорк. Якби вона їхала власним авто, уся подорож зайняла б лише шість годин. Утім автобусом, із зупинками в Олбані, Сіракузах та Бінгемтоні, на це піде увесь день.

Коли вони нарешті зупинилися в Бінгемтоні, на останній проміжній, було вже темно. Джозефіна заледве витягла себе з автобуса й пішла до таксофона. Дзвінки з мобільного можна відстежити, тож свій вона із самого Бостона не вмикала. Натомість покопирсалася в кишені, шукаючи четвертаки, і згодувала знайдені монети голодному телефону. Її привітав той же автовідповідач, бадьорим жіночим голосом:

— Я, певно, десь копаю. Залиште свій номер, я вам перетелефоную.

Джозефіна поклала слухавку, не сказавши ані слова. Тоді затягла дві свої валізи до іншого автобуса й стала у коротку чергу пасажирів на посадку. Усі мовчали, здавалися такими ж виснаженими, як і вона сама, приреченими чекати нового етапу мандрівки.

Об одинадцятій вечора автобус під’їхав до селища Вейверлі.

Вона сама вийшла з нього — і опинилася перед темною крамницею. Навіть у такому дрібному населеному пункті має бути таксі. Джозефіна рушила до телефонної будки і вже збиралася кидати четвертаки в щілину, як помітила записку «НЕ ПРАЦЮЄ». Це було останнім ударом цього стомливого дня. Дивлячись на телефон, із якого не було жодної користі, вона несподівано засміялася. То був різкий, сповнений відчаю звук, який відлунням покотився порожньою автостоянкою. Якщо таксі немає, доведеться пройти вісім кілометрів у темряві, з двома валізами.

Вона зважила ризики, які несло вмикання мобільного. Якщо раз його використає, її можуть вистежити. «Але я так утомилася, — подумала жінка, — і не знаю, що робити, куди піти. Я зависла у дрібному містечку, і єдина людина, яку я тут знаю, недоступна».

На дорозі засяяли фари.

До неї наближалося авто — патрульна машина із синіми вогнями. Джозефіна завмерла, не певна — чи то пірнати у темряву, чи нахабно грати роль розгубленої пасажирки.

Утім тікати було пізно — поліційне авто вже звертало на стоянку біля крамниці. Вікно опустилося, з нього визирнув молодий патрульний.

— Привіт, міс. Хтось по вас приїде?

Вона відкашлялася.

— Я хотіла викликати таксі.

— Телефон не працює.

— От щойно помітила.

— Пів року як зламався. Телефонні компанії не поспішають ремонтувати такі, бо ж у всіх зараз є мобільний.

— У мене теж є, ним і скористаюся.

Патрульний подивився на неї, явно чудуючись тому, що, маючи мобільний, людина взагалі може додуматися використати таксофон.

— Просто мені потрібно дізнатися номер, — пояснила Джозефіна й розгорнула телефонний довідник, що висів у будці.

— Гаразд, я посиджу тут, поки таксі не приїде, — сказав коп.

Поки вони разом чекали, він розповів, що минулого місяця на цій же стоянці стався неприємний інцидент із молодою жінкою.

— Вона приїхала об одинадцятій з Бінгемтона, як от ви.

Відтоді патрульний узявся заїздити сюди, щоб переконатися, що більше з жодною юною пані нічого такого не станеться. Служити й захищати — це його робота, і якби ж вона тільки знала, які жахи іноді трапляються навіть у селищах штибу Вейверлі, з населенням у чотири тисячі шістсот осіб, то ніколи більше не стояла б сама біля темної крамниці.

Коли таксі нарешті приїхало, Офіцер Дружність уже так довго висів у неї на вухах, що жінка тривожилася, щоб він не поїхав за нею — продовжити розмову. Та патрульне авто рушило в протилежному напрямку, тож Джозефіна, зітхнувши, відкинулася на спинку сидіння й почала планувати свої наступні кроки. Першою справою в списку було добре виспатися у домі, де вона почувалася безпечно. Де не мусила приховувати, ким була насправді. Вона уже так довго жонглювала правдою й вигадками, що іноді забувала, які деталі її життя були справжні, а які — вигадані. Трохи випити, пропустити мить необачності — і правда може виринути. У коледжі, живучи в гуртожитку з постійними вечірками, вона залишалася тверезою і вправною у беззмістовних теревенях, які нічого про неї не видавали.

«Я втомилася від такого життя, — подумала вона. — Втомилася зважати на наслідки кожного слова, перш ніж навіть вимовити його. Принаймні сьогодні зможу побути собою».

Таксі зупинилося біля великого фільварку, таксист сказав:

— Приїхали, міс. Віднести ваші валізи до дверей?

— Ні, я впораюся.

Джозефіна заплатила йому й рушила до парадного входу, котячи за собою валізи. Там зупинилася, немов шукаючи ключі, поки таксі не поїхало геть. Щойно воно зникло з очей, жінка розвернулася й знову вийшла на дорогу.

За п’ять хвилин дорога привела її до довгої стежки, всипаної гравієм, що врізалася у густий ліс. Зійшов місяць, було видно достатньо добре, щоб не спотикатися. Коліщатка валіз оглушливо торохкотіли. Лісова дрібнота позамовкала, свідома того, що до їхнього царства хтось уторгся.

Джозефіна піднялася сходами до темного будинку. Постукала у двері, подзвонила у дзвінок — ніхто на неї не чекав. Удома нікого не було.

Це не проблема.

Ключ знайшовся там, де завжди й лежав, — під дровами на ґанку. Джозефіна увійшла, увімкнула світло. Вітальня зовсім не змінилася з її останніх відвідин два роки тому: той же безлад на усіх полицях та нішах, ті ж фотографії в об’ємних засклених рамках із мексиканської цини. На них попечені сонцем обличчя усміхалися з-під крисатих капелюхів, якийсь чоловік спирався на лопату перед майже розваленою стіною, руда жінка, мружачись, визирала з ями, в якій стояла на колінах із лопаткою. Більшість облич на цих знімках Джозефіна не впізнавала — вони належали до спогадів іншої жінки, до її життя.

Вона залишила валізи у вітальні, пройшла до кухні. Там панував той же безлад — із гачків звисали почорнілі каструлі й пательні, на підвіконнях був склад усіляких дрібниць, від наглянсованого морем скла до уламків кераміки. Вона набрала води в чайник, поставила його на плиту. Чекаючи, поки закипить, стала перед холодильником,