Мілан Кундера - Жарт

поволі мінятися; їм здавалося, ніби моє вигнання триватиме вічно. Не задля того, щоб порпатися в гірких спогадах, а радше з упертості, що притаманна роздумам, я не раз перебирав різні варіанти моєї історії, уявляючи собі, як розгорталися б події, якби присутнім, замість мого виключення, запропонували проголосувати за моє повішення. І неодмінно доходив висновку, що навіть тоді всі підняли б руки, тим паче якби вступну промову виголосили в емоційному дусі, обґрунтовуючи необхідність такого покарання. Відтоді, знайомлячись із чоловіками чи жінками, новими приятелями чи імовірними коханками, я подумки переношу їх до тієї пори і до тієї зали й думаю собі, чи підняли б вони руки; ніхто не склав того іспиту: всі піднімали руки, як раніше (хто від запопадливості, хто боронячи самого себе, хто з переконання, хто зі страху) робили це мої друзі та знайомі. Погодьтеся, тяжко жити з людьми, що ладні запроторити вас у заслання чи послати на смерть, важко бути з ними у близьких стосунках, важко їх любити.

Може, воно і недобре з мого боку — отак жорстоко випробовувати людей, з якими я спілкуюся, хоч найправдоподібніше, що вони прожили б поруч зі мною менш чи більш спокійне життя поза вибором поміж добром і злом, ніколи не переступивши порога тієї зали, де піднімають руки. Хтось може дійти до того, що скаже, ніби моя поведінка має на меті одне: в моральній зарозумілості піднестися над іншими людьми. Але обвинувачення в зарозумілості безпідставне; сам я, звісно, не підняв би руки, щоб завдати комусь шкоди, проте я добре знаю, що це тільки гіпотетична заслуга, адже мене зарано позбавили права піднімати ту руку. Я довго намагався переконати себе, що за такої ситуації не поводився б, як інші, але був достатньо чесний, щоб урешті покепкувати з себе: невже тільки я не підняв би руки? невже лиш я був би такий справедливий? Ох, не знаходив я в собі жодної запоруки того, що я ліпший за інших; але хіба від цього міняється моє ставлення до людей? Усвідомлення власної ницості нітрохи не може примирити мене з моїми ближніми. Ніщо не викликає в мене такої огиди, як братання людей, які виявили одне в одному збіжну ницість. Нехай йому всячина, цьому клятому братанню.

То як сталося, що я зміг покохати Люцію? Думки, які щойно виклав, на щастя, належать до пізнішої пори, тож я зумів (у цьому віці, коли я радше страждав, ніж мислив) прийняти Люцію з чистим серцем і без тіні сумніву, як справдешній дарунок небес (зичливих сірих небес). То була щаслива для мене пора, може, найщасливіша в житті: я був зморений, виснажений, пригнічений, та душу мою щодня чимраз дужче осявало блакитне світло супокою. Комедія, та й годі: якби жінки, що сьогодні закидають мені, буцімто я гордовитий, і підозрюють, ніби я всіх вважаю дурниками, знали Люцію, то вирішили б, що вона дурненька, і не втямили б, за що я її покохав. А я кохав її так палко, аж уявити собі не міг, що ми можемо розлучитися; щоправда, з Люцією я жодного разу про це не розмовляв, але сам жив із певністю, що настане така пора, коли я візьму її заміж. І хоч такий шлюб уявлявся мені нерівним, ця нерівність вабила мене дужче, ніж відштовхувала.

За ті короткі місяці щастя я вдячний був тодішньому нашому командирові; підстаршини збиткувалися з нас, як хотіли, шукали найменшої плямки на наших одностроях, розкидали наші ліжка, якщо вони не були бездоганно заправлені, але командир був чоловік справедливий. Він був уже немолодий, перевели його до нас із піхотного полку, тобто, за чутками, зняли з посади. Отож виходило, що його теж покарали, і, може, це його з нами якось і примирило; зрозуміло, що зі свого боку він вимагав від нас порядку і дисципліни, часом хотів, щоб ми виходили на роботу в неділю (щоб дати звіт про свою політичну активність командуванню), та ніколи не завдавав нам прикрощів даремно і завжди без проблем відпускав нас у звільнення раз на два тижні в суботу; того літа я міг бачитися з Люцією навіть тричі на місяць.

Коли ж ми не бачилися, я весь час писав їй листи і поштівки. Сьогодні вже не можу пригадати, про що і як я їй писав. Але які були ті листи, не так важливо; я хотів радше зазначити, що написав їй багато послань, а вона мені жодного.

Не міг я домогтися, щоб вона мені писала; може, мої листи її лякали; може, вона вважала, що не знає, про що мені писати, або ж боялася наробити орфографічних помилок; може, соромилася свого незграбного почерку, який я бачив тільки з її підпису в паспорті. Не міг я її переконати, що саме її незграбність і неосвіченість були такі дорогі мені, адже вони свідчили про Люцію як чисту сторінку, на якій я хотів лишити глибокий пам’ятковий слід.

Спершу вона тільки ніяково дякувала мені за ті листи; незабаром у неї виникло бажання якось віддячити мені за це, а що писати не хотіла, то вирішила дарувати квіти. Ось як це сталося: ми йшли ріденьким переліском, аж Люція нагнулася, зірвала квітку і простягнула мені. Це видалося зворушливим і нітрохи не застало зненацька. Та коли наступного разу вона чекала мене з букетом, я трохи збентежився.

Мені було двадцять два роки, і я уникав усього, що могло кинути на мене тінь зніженості чи незрілості; мені соромно було нести квіти на вулиці, не подобалося їх купувати і ще дужче не до вподоби було дарувати. Я збентежено сказав Люції, що це чоловіки повинні дарувати квіти жінкам, а не навпаки, та, побачивши, що вона ладна розплакатися, хутко сказав якийсь комплімент і взяв букет.

Що ж, тут нічого не можна було вдіяти. Відтоді під час кожного побачення мене чекав букет, аж я змирився з цим, адже перед безпосередністю цих дарунків у мене просто-таки руки опускалися, та й розумів, що вкладала Люція в такий спосіб обдаровування; либонь, вона потерпала від убогості своєї мови і вбачала у квітах особливу форму промовляння; причому то була не тяжка символіка античного спілкування квітами, воно сягало далі, аж до архаїчного, наочнішого, інстинктивного сенсу спілкування, яке існувало тоді, коли ще не було мови; може, тим-то і воліла вона мовчати, а не розмовляти, бо мріяла про ті часи, коли слів не було і люди спілкувалися дрібними жестами: показували пальцем на дерево, сміялися, торкалися одне одного…