Мілан Кундера - Жарт

танці й водять у гуртожиток своїх хлопців; а вона цього не хоче; вона серйозна і любить ходити у кіно.

Атож, вона вважала себе «серйозною» і пов’язувала цю рису із кіно; особливо полюбляла фільми про війну, яких тоді чимало було; звісно ж, дивилася вона їх, бо вважала захопливими; та, може, це було зумовлене жахливими стражданнями, які траплялися в них на кожному кроці, й Люція просто-таки упивалася епізодами, наповненими жалістю й сумом, і вважала, що ці почуття підносять її й утверджують у цій «серйозності», яку вона визнавала за собою.

Звісно, помилкою було б гадати, ніби вабила мене в Люції тільки екзотика її простоти; простодушність, пробіли в її освіті нітрохи не заважали мені розуміти її. Це порозуміння випливало не з нагромадженого досвіду, чи знання, чи зі здатності обговорити проблему і дати пораду, а з інтуїтивної сприйнятливості, з якою вона слухала мене.

Пригадую одну літню днину: цього разу мені пощастило покинути казарму раніше, ніж Люція звільнилася з роботи; я взяв книжку і, вмостившись на кам’яному підмурку загороди, читав; із читанням було кепсько, і часу мало, й контактів із моїми празькими приятелями; та ще призовником я прихопив із собою три збірки віршів, які перечитував, черпаючи звідти підтримку, — то були вірші Франтішека Ґаласа.

Ті книжки відіграли в моєму житті особливу роль, бодай тому що я не був шанувальником поезії й ці збірки були єдині в моєму житті, які я розгорнув. Відкрив я їх для себе після того, як мене виключили з партії; за тієї пори ім’я Ґаласа знов уславилося у всіх усюдах, тому що головний ідеолог тих років обвинуватив поета, який нещодавно помер, в занепадництві, безвір’ї, екзистенціалізмі, в усьому тому, що звучало тоді як політична анафема. (Книжка, в якій він зібрав свої думки про чеську поезію і про Ґаласа, вийшла величезним накладом і була обов’язкова для вивчення у всіх студентських гуртках.)

Хоч це може видаватися трохи кумедним, зізнаюся: потреба ознайомитися з Ґаласовими віршами постала з бажання пізнати того, кого так само відлучили, як і мене; захотілося дізнатися, чи справді наші світи подібні між собою; захотілося дізнатися, чи за співзвучністю не принесе мені якоїсь радості (адже не міг я в моїй ситуації шукати радості в радості) ота печаль, яку головний ідеолог затаврував як патологічну і згубну. Перед від’їздом до Острави я взяв ті книжки в давнього приятеля по навчанню, пристрасного шанувальника літератури, і впросив, щоб він віддав їх мені назавжди.

Заставши мене в умовленому місці, Люція запитала, що я читаю. Я показав їй розгорнуту книжку. «Вірші?» — здивувалася вона. «Ти дивуєшся, що я читаю вірші?» — запитав я. Звівши плечима, вона відказала: «Та чому», — але я бачив, що подив її непідробний, певне, поезія їй уявлялася дитячим читвом. Ми гуляли тим химерним остравським літом, що було припорошене сажею, і вгорі пливли не білі хмарини, а вагонетки з вугіллям, що рухалися довгими линвами. Я бачив, що книжка в моїх руках весь час привертає Люціїну увагу. І коли ми посідали в якомусь рідкому гайку, я розгорнув ту книжку і запитав: «То це цікавить тебе?». Вона кивнула.

Ні до того, ні потім я нікому не читав віршів; у мені наче вмонтований запобіжник сорому, який боронить мене від надмірного оголення перед людьми, від демонстрації почуттів; адже для мене читати поезію означало не просто говорити про свої почуття, а наче балансувати на одній нозі; у самісінькому принципі ритму і рими було щось вимушене, і воно бентежило б мене, якби я не читав віршів інакше, ніж самому собі й на самоті.

Та Люція володіла магічним даром (після неї ні в кого його не було) вимикати той запобіжник і звільняти мене від сорому. З нею я міг усе собі дозволити — і щирість, і почуття, й патетику. Отож я почав читати:

Мов тендітний колосочок тіло твоє

зернина впаде то вже не зійде

Мов тендітний колосочок тіло твоє

Мов шовковий клубок тіло твоє

бажанням покреслене до останньої бганки

Мов шовковий клубок тіло твоє

Спалене небо тіло твоє

спить і чатує в нім Смерть

Мов спалене небо тіло твоє

Самісінька тиша тіло твоє

Від твого плачу тремтять мої повіки

Немов тихе тіло твоє

Я тримав долоню на її плечі (обтягнутому тоненькою тканиною квітчастої сукні) і відчував його під моїми пальцями; і здавалося мені весь час, що вірші, які я декламую (немов повільну літанію), мовлять про печаль Люціїного тіла, німого, покірного тіла, що приречене на смерть. Потім я читав інші вірші, зокрема ті рядки, що й досі несуть для мене її образ і закінчуються таким терцетом:

О безумство оманливих слів не тобі вірю я а мовчанню

Що горує над всім над красою самою

О свято для тих що без слів розуміються мовчки

І раптом відчув я, що Люціїні плечі спазматично здригаються під моєю долонею; вона плакала.

Що витиснуло з неї ті сльози? Зміст поезій? Чи, може, нездоланна печаль, що плинула з мелодії слів, із тембру мого голосу? Чи, може, причиною стала надзвичайна герметичність поезії, яка піднесла її, і та піднесеність зворушила її до сліз? А може, ті вірші відкрили в ній якусь таємничу заслінку і вивільнили тягар, що так довго нагромаджувався?

Хтозна. Немов дитина, обнімала вона мене за шию і, припавши до грудей, обтягнутих зеленим одностроєм, плакала, плакала і плакала.

9

Стільки разів останніми роками різні жінки докоряли мені (лише тому, що за їхні почуття я не міг відплатити їм тим самим) за те, що я гордовитий. Дурня все це, ніякий я не гордовитий, як по правді, й самого мене засмучує те, що в дорослому віці не зміг я прихилитися до жодної жінки, з жодною не заприязнився по-справжньому, жодної, як ото мовиться, не покохав. Не можу з певністю сказати, що розумію причини цієї невдачі, не знаю, чи випливає цей ґандж із моєї душевної порожнечі, чи, може, бере початок із моєї біографії; не хочу вдаватися до патетики, але це так: часто в моїх спогадах постає зала, де сотня людей піднімає руки, щоб знівечити моє життя; ті люди не знали, що настане пора, коли все буде