Роман Купчинський - У зворах Бескиду, Роман Купчинський

— Евентуально,— погодився Цяпка.

— Богу дякувати,— обізвався Перфецький.— Блукаємо вже третій місяць і до нікого не належимо. Перший курінь повний, а врешті... з тим цілим куренем...

— Своєю дорогою. Там мають бути неможливі відносини. Отаман Коссак не має за сотика такту.

— Ну, він людина трохи загониста,— кивнув головою Цяпка.— Але маю враження, що більше тут винен його брат Іван.

— Бог знає, хто більше винен. Не перечу: Іван багато завинив. Ти бачив, що було нині рано? — звернувся до Цяпки.

— Бачити не бачив, але мені це відомо.

— Що, що таке? — допитувались хлопці.

— Приїжджає Іван до отамана Шухевича і каже чурі викликати отамана. Якось трохи не «комільфо»: Іван — сотник, Шухевич — отаман. Очевидно, Шухевич не вийшов. Казав переказати, що як «пан сотник мають якусь справу до пана отамана, то нехай потрудяться в хату». Сотник тоді розкричався, що він це перекаже братові й отаман Шухевич побачить, почому перець. Завернув коня і поїхав.

— Яка шкода,— сказав з досадою Черник,— що в нас нема ні одного вищого військового старшини. Погодив би всіх трьох за одним махом. А так що!? Галущинський ніби головний командант, але, вибачте за слово, баба. Наші думали, що як був добрим директором гімназії, то буде ще ліпшим генералом. А показується, що воно не мусить бути.

— В такому разі повинна тут щось зробити Боєва управа,— обізвався Зварич.

Цяпка глипнув на Зварича і підніс угору палець.

— О, це правильно. Боєва управа — це ж наше міністерство війни, і як тільки хтось із них приїде сюди, треба буде річ з’ясувати як слід і просити вирішення та упорядкування.— А помовчавши хвилину, додав: — Евентуально, не просити зовсім.

Видно було, що останнім реченням збив хлопців з пантелику, бо вони зглянулись між собою і ні притакнули, ні заперечили.

Тільки Новіна, який ліпше знав Цяпку і був з ним багато сміліший, спитав здивовано:

— Як ти це розумієш: не просити? Значить, лишити все так, як воно є?!..

— Маю відомості, що це нічого не поможе. В Боєвій управі здобули Коссаки дуже сильну позицію.

— В такому разі,— сказав Новіна,— треба вдатися до австрійців.

— Гарна історія,— засміявся Черник.— Повторення чорних сторінок козацької історії. Доноси до чужих, очернювання, інтриги... Тим способом далеко не заїдемо.

— Чому доноси? Це можна зробити в кращій формі і без шкоди для нас. Використати конексії і представити відповідно справу. От я, наприклад. Знаюся з генералом кавалерії фон Шером, з майором графом Гамерштайном, з рітмайстром...

— ...Архікнязем Рудольфом,— додав, сміючись, Цяпка.

— Ну, без жартів. З рітмайстром бароном Ностіцом. Це ж мої добрі знайомі. Можна б через них...

«Вуйко» Леонтинський пикав свою люльку і пильно прислухувався розмові. Але коли Новіна скінчив і повів питаючим зором довкола, він вийняв люльку, сплюнув, розправив бороду і сказав:

— Правда, пане Новіна, це дуже високі особи, але, властиво, що ми їм маємо сказати чи їх просити? Щоби отамана Коссака забрали? Чи щоби сотника Івана Коссака покарали? Що хтось когось насварив чи був нетактовний, це ще не така трагедія для стрілецтва. Я думаю лишити це часові, або, як пан четар були ласкаві вже кілька разів сказати, «евентуально, ні».

— Трагедією воно не є,— обізвався Перфецький,— але все-таки не таке маловажне, як вам, вуйку, видається. Отаман Коссак хоче стати на місце Галущинського комендантом стрільців. Думаю, що добре буде, коли заздалегідь постараємося, щоб це не сталося. Коли Галущинський не надається, то нехай Боєва управа пошукає якогось вищого австрійського старшину-українця, і буде все в порядку.

— Евентуально, ні,— сказав півголосом Качур.

Цяпка взяв це серйозно, бо притакнув головою і додав від себе:

— І я це саме кажу.

Перфецький думав, що це до його попередніх слів.

— А бачите, товариш четар признають мені слушність. Але Качур з місця заперечив:

— Ні-ні-ні. Це мені признали. На твої слова я сказав: евентуально, ні.

Хлопці почали сміятися, і поважна дискусія скінчилася.

— Ну, панове,— сказав, встаючи, Цяпка.— Обідова пора, на мене ждуть. Новіно, підемо.

— Але ж бійся Бога! Я ще з сестрінком не набалакався! Як хочеш, ти йди, а я ще тут лишуся.

— Про мене! — погодився Цяпка.

Попрощався і повагом вийшов з хати.

Новіна, здається, тільки тому лишився, щоби мати вільну руку до переведення боїв під Дрогобичем, звідки саме півкурінь отамана Шухевича вертався. Оповідач з нього був прекрасний, і хоч хлопці відразу побачили, що любить правду підправляти своєю підливкою, а то й давати саму підливку,— слухали його з запертим віддихом. Слухаючи, з’їли обід, слухаючи, ждали на вечерю. Аж як сонце сховалось за верхи, а на Аннаберг спустилася ніч, Новіна попрощав «рідко інтелігентне», як казав, «і симпатичне товариство».

Оповідав їм про кроваві бої, безперервні марші, о голоді і холоді, скажені наступи і жахливі сцени при відворотах. Про те, як гинув квіт лицарства австрійської кінноти через дурноту генералів, хибно зрозумілу амбіцію і врешті від страшної холери. А вже на відхіднім розповів їм про графа Грохольського.

— Під Дрогобичем взяли ми до неволі чету російських драгунів. Комендантом чети був молоденький поручник граф Грохольський. Довго відбивався він, шаблю зломив на мій багнет, усі кулі з пістолі вистріляв, а піддатися не хотів. Ми мусили його силою взяти, зв’язати, і щойно тоді капітулював. Але що ще було з ним клопоту. Запровадили ми його до Дрогобича, до якоїсь школи, і я його там стеріг. Кажу вам, панове, гонив по кімнаті, як тигр по клітці. «Я муше сєн застшеліць!» — кричав, як у гарячці, і рвав собі волосся. Чому? — питаю. Адже неволя — це знову не така ганьба, щоб аж собі життя відбирати! «Нє о то сєн розходзі. А о то, же хлопі мє злапалі». Пардон,— кажу до нього.— Позволю представитись: Лесь де Новіна Розлуцький. Щоби ви, панове, бачили його міну!.. Табло!.. Потім з колосальною полегшею відітхнув, мовби йому камінь з грудей зсунувся, стиснув мою руку і шепнув: «Так, то цо іннеґо. Moґe далєй жиць!» І відразу став як не той. Жартував, сміявся, а навіть просив, щоб я перейшов з ним на «ти»...

В хаті було вже темно, і Новіна не бачив усміхів на лицях слухачів. Але хоч би й був побачив, напевно взяв би це за усміхи радости, бо по назвищах хлопців з першого роя виміркував, що половина