Володимир Михайлович В'ятрович - Війна і міф. Невідома Друга світова, Володимир Михайлович В'ятрович

Але навіть у 1943–1944 роках ставлення українців Наддніпрянської України щодо повернення комуністів відрізнялося від ставлення на Галичині та Волині, а на Буковині і в Бессарабії — від ставлення на решті територій. Зрештою, дуже часто на цьому етапі війни перемоги відбувалися не так «завдяки», як всупереч ролі комуністичної партії.

Міф 21. 28 героїв-панфіловців

Понад п’ятдесят ворожих танків рушили на рубежі, які утримували двадцять дев’ять радянських гвардійців дивізії ім. Панфілова… Слабкодухим був тільки один з двадцяти дев’яти… Тільки один підняв руки вгору… Кілька гвардійців водночас, не змовляючись, без команди, вистрілили в боягуза і зрадника… Наклали головою — всі двадцять вісім. Загинули, але не пропустили ворога.

Газета «Красная звезда», 28 листопада 1941 року

Суть міфу

16 листопада 1941 року неподалік від станції Дубосєково 28 радянських воїнів різних національностей — росіяни, українці, казахи, киргизи — вступили у бій проти 50 німецьких танків, які рвалися до Москви. Політрук роти Василь Клочков, надихаючи бійців на бій, промовив безсмертні слова: «Велика Россия, а отступать некуда — позади Москва!» Під час бою майже всі герої загинули, але ціною власного життя знищили 18 ворожих танків і сотні гітлерівців. Усім 28 воїнам-учасникам бою присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Ця історія як «Подвиг 28 героїв-панфіловців» широко присутня в радянській, російській, а також казахстанській і киргизстанській державній ідеології: про них написано книги, знято фільми, на їхню честь ставлять пам’ятники, називають вулиці і парки, їх згадують у гімні Москви.

Факти стисло

Ніякого бою 28 панфіловців із німецькими танками поблизу роз’їзду Дубосєково 16 листопада 1941 року не було — це вигадка. Того дня біля роз’їзду Дубосєково у складі 2-го батальйону з німецькими танками билася 4-та рота, з якої загинули понад сотню бійців, а не 28, як про це писали в газетах. 7 липня 2015 року Держархів РФ опублікував документи радянської прокуратури, які підтверджують: історію про 28 героїв-панфіловців вигадали співробітники газети «Красная звезда».

Факти докладніше

Наприкінці листопада 1941 року газета «Красная звезда» надрукувала передову статтю «Заповіт 28 полеглих героїв» про подвиг бійців із дивізії генерала Панфілова, які знищили близько двох десятків німецьких танків та ціною свого життя зупинили наступ німців: «Понад п’ятдесят ворожих танків рушили на рубежі, які утримували двадцять дев’ять радянських гвардійців із дивізії ім. Панфілова… Слабкодухим виявився тільки один із двадцяти дев’яти… тільки один підняв руки вгору… кілька гвардійців одночасно, не змовляючись, без команди, вистрілили в боягуза і зрадника». Далі йшлося про те, що 28 гвардійців знищили 18 танків противника і «наклали головою — всі двадцять вісім. Загинули, але не пропустили ворога».

Звідси ростуть ноги. Перше повідомлення про «подвиг» 28 панфіловців у газеті «Красная звезда» від 28 листопада 1941 р.

Жодного прізвища героїв автор, літературний редактор газети Олександр Кривицький, не назвав. Зрозуміло, що такий видатний подвиг не міг залишитися безіменним, і через два місяці в тій-таки «Красной звезде» вийшла ще одна стаття Кривицького «Про 28 полеглих героїв»: там поіменно назвали усіх загиблих гвардійців.

Автор статті уточнив прізвище політрука — Клочков, і докладніше описав бій: «Атаку автоматників відбито. Понад сімдесят ворожих трупів валяються неподалік окопу. Обличчя втомлених бійців задимлені порохом, люди щасливі, що гідно помірялися силами з ворогом, але не знають вони ще своєї долі, не відають, що головне — попереду. Танки! Двадцять броньованих чудовиськ рухаються до рубежу, що обороняється двадцятьма вісьмома гвардійцями. Бійці перезирнулися. На них очікував надто нерівний бій. Раптом вони почули знайомий голос: «Здорові були, герої!» До окопу добрався політрук роти Клочков… Того дня Клочков перший помітив напрямок руху танкової колони й поспішив в окоп. «Ну що, друзі? — сказав політрук бійцям. — Двадцять танків. Менше, ніж по одному на брата. Це не так багато!» Люди усміхнулися… Бій тривав понад чотири години. Уже чотирнадцять танків непорушно завмерли на полі бою. Уже вбитий сержант Добробабін, убитий боєць Шемякін… мертві Конкін, Шадрін, Тимофєєв і Трофімов… Запаленими очима Клочков поглянув на товаришів. «Тридцять танків, друзі, — сказав він бійцям, — доведеться всім нам померти, мабуть. Велика Росія, а відступати нікуди. Позаду Москва».

Всі обставини бою, зокрема й легендарні слова політрука, як було сказано в статті, переповів у шпиталі перед смертю єдиний уцілілий у тому бою червоноармієць Іван Натаров.

Після виходу статей Кривицького про цю історію заговорила вся країна. Як про Миколу Гастелло й Зою Космодем’янську, про подвиг героїв-панфіловців знав кожен. Невдовзі за клопотанням командування Західного фронту вирішили нагородити загиблих героїв. 21 липня 1942 року їм усім посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

Усю війну й два з половиною роки після неї майже ні в кого не виникало сумнівів у достовірності викладених в «Красной звезде» обставин бою, доки не сталася одна подія, що примусила військову прокуратуру провести розслідування.

Розпочалося все восени 1947 року, коли в киргизькому селищі Кант органи МҐБ за підозрою у співпраці з нацистами заарештували громадянина Добробабіна Івана Євстаховича. Під час затримання Добробабін заявив працівникам органів, що є одним із 28 героїв-панфіловців, пред’явивши як доказ книжку про загиблих гвардійців, у якій було написано і про нього. Після цього Добробабіна етапували в Харків, де Військова прокуратура Харківського гарнізону почала вивчати обставини справи.

Слідчі прокуратури з’ясували, що підозрюваний Добробабін справді був у лавах 4-ї роти Панфіловської дивізії під час бою 16 листопада поблизу роз’їзду Дубосєково, але, як заявив він сам, «ніяких подвигів не здійснював, і все, що написано про нього в книжці про героїв-панфіловців, неправда».

Потім затриманий псевдогерой розповів слідчим про калейдоскоп незвичайних поворотів своєї долі: під час того бою 16 листопада був контужений і засипаний землею. Його знайшла похоронна німецька команда і взяла у полон. Опісля Добробабін чи то втік, чи то його відпустили німці, тож він добрався в рідне село у Харківській області й там пішов у поліцію. З приходом радянських військ чоловіка заарештували. Німці, які ще раз зайняли село, звільнили Добробабіна. Він знову