Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

ось тут обік нього, не був би так перелякав Ангаровича, як ті слова. Хоч уже перед тим, ще вчора прочував, що офіцери мають щось против нього, то все ж таки в глибині душі вважав се за якусь сумнівну догадку, за забобон, якому можна не няти віри. Та тепер уже сумнів був неможливий, і та страшна дійсність прошибла капітана, мов карабінова куля. Поблід, захитався на ногах, та, тримаючися за поруччя крісла, якимсь розбитим голосом запитав:

— А не можна би знати, що ви, товариші, говорили про мене?

— Ми спорили над питанням, чи можемо толерувати тебе дальше в своїм товаристві, чи ні?

— Мене? — скрикнув Ангарович. — Що ж я таке зробив, щоб ви мали аж не толерувати мене в своїм товаристві?

— Не гнівайся, брате, — мовив капітан від піхоти. — Ти знаєш, що в житті людському бувають такі пригоди, коли на чоловіка паде погана тінь, хоч він, може, не то своєю рукою, але навіть думкою не причинився до сповнення поганого вчинку.

— Значить, на мене паде якась погана тінь? — запитав остро капітан, котрому певність і безсумнівність грізного положення вернула його воєнну хоробрість. — Прошу вияснити мені, що се за тінь?

— Ми думали, що ти й сам знаєш, в чім тут діло.

— Я знав би про себе щось злого і смів би прийти в ваше товариство? — скрикнув Ангарович.

— Ну, братику, не знаємо тебе ближче, — мовив один із старших військових. — А прийти в наше товариство, почуваючися до негарних учинків, — се, певно, не був би гарний поступок, але сам признай, не було би ніщо так дуже неможливе.

— Для мене се зовсім неможливе!

— Га, може бути. Та нам здавалося неможливим також се, щоби ти досі не знав, з ким жиєш і як жиєш.

— Що? що? що? — з зачудуванням скрикнув капітан. — Сих слів то вже абсолютно не розумію.

— Ну, а я не маю обов’язку вияснювати їх тобі, — мовив гордовито його інтерлокутор і обернувся до нього плечима.

— Як же се? — ледве здержуючи свій гнів, скрикнув Ангарович, озираючися довкола. — Осуджуєте мене, бокуєте від мене, як від прокаженого, признаєте мене негідним свого товариства, видаєте на мене засуд смерті і виконуєте його, а про те не хочете мені сказати, в чім моя вина!

Гнів, обурення, почуття дізнаної кривди, страх, що та кривда мусить все-таки мати якісь реальні мотиви, вкінці безсильна розпука при виді товаришів, що від-

верталися від нього, — все те клекотіло в капітановім нутрі. Не знав, що чинити, як поступити в тій страшенній колізії, в якій знайшовся незвісно як і за що. Якісь великі кроваві плями почали миготіти у нього перед очима, і з таємних глибин душі виринало непереможне бажання змити свою кривду, свою ганьбу в крові першого-ліпшого з тих ситих, гордих людей, котрим, очевидно, байдужісінько було до його страждання.

— Ось іде Редліх, — промовив нараз один офіцер і, обертаючися до капітана, додав: — Він, певно, схоче тобі вияснити, про що тут річ іде.

— Так, так, — гукнуло хором кілька голосів, — а коли він не схоче, в такім разі перший-ліпший з нас готов тобі служити.

— Редліх! — озвався один з-поміж офіцерів до Редліха, занятого витиранням своїх окулярів. — Є тут Ангарович і хоче розмовитися з тобою. Думаємо, що яко приятель схочеш і зумієш найліпше вияснити йому ситуацію. А коли не схочеш, то пошли його до кого-будь із нас.

— Так, так, кождий з нас готов йому служити! — потвердили інші офіцери і гурмою вийшли з зали, лишаючи обох приятелів самих.

Редліх добру хвилю стояв мов остовпілий. Не надіявся застати тут Ангаровича; не знати чому був певний, що Ангарович прийде до нього на квартиру і зажадає вияснення тої нечемності, якої допустився в полуднє. Вже укладав собі в голові якнайделікатніші, якнайбільше приятельські фрази, якими хотів утихомирити справедливий гнів капітана. Але тепер! Тут! Один позирк на ситуацію, яку застав, перші слова, що вискочили з уст офіцерів, переконали його, що справа попсована безповоротно, що про зменшення правди, про її делікатне трактування або часткове заховання не може бути ані мови.

Які наслідки мусить мати серед таких обставин його розмова з капітаном, се також для Редліха ані на хвилину не могло бути сумнівним. В тій хвилі, коли офіцери лишили їх самих, Редліх почув, що їх товариські руки поклали його на плиті з розпеченого заліза. Якийсь безмірний біль і жаль прошиб його душу. Чи вмити руки від усього? Чи відіслати капітана до інших? Смертельний удар, нанесений рукою приятеля, чи ж не буде сто разів більше болючий? Та, з другого боку, чи ж товариші не будуть мати права вважати його трусом?

Кілька хвиль стояла в залі гробова мовчанка. Оба приятелі стояли насупроти себе, як засуджені на смерть, бліді, безсильні промовити, безсильні глянути один одному в очі. Вкінці Редліх перший наблизився до капітана і подав йому руку, котру той стиснув. Обох руки були холодні як лід.

— Що маєш мені сказати? — глухим голосом запитав капітан.

— Сядьмо! — майже шептом вимовив Редліх.

Сіли. Редліх знов хвилю мовчав, шукаючи слова, звороту, яким би міг розпочати сю фатальну розмову.

— Гніваєшся на мене, — промовив вкінці, не підводячи очей на приятеля. — Чуєшся ображеним, правда? Маєш рацію. Я образив тебе нині в полуднє. А що най-фатальніше, що не можу тебе перепросити, бо я поступив так з конечності, інакше не міг поступити.

Капітан кинувся, немов укушений гадюкою, і, майже шепчучи зі зворушення, запитав:

— А то чому?

— Виясню тобі, все витолкую, — мовив Ред-ліх, — хоча бог мені свідок, я віддав би половину життя, щоби тілько не потребував тобі нічого вияснювати, щоб усе те, що тепер мушу тобі сказати, була неправда, видумка або луда.

— Не покликуй бога на свідка, але говори, що маєш говорити! — з холодною резиґнацією промовив капітан.

— Нехай і так, скажу тобі коротко, — зітхаючи, мовив Редліх. — Ота женщина, котру я застав у вашім товаристві, належить до таких женщин, котрих навіть назви в поряднім товаристві ніхто не може назвати. Не думай, щоби се була попросту упавша женщина. О ні! Всі ми грішні, всі падаємо в своїм житті, і для таких женщин, не раз жертв нужди, пересудів або