Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

з Семеном. Він уже тоді очутивсь[113], як полежав трохи на траві проти сонця. Розплющив очі і побачив, що біля його стоїть батько, ще люди і Семенова мати. Грицько підвівся.

– Хвала богові! – промовив батько, а за їм і люди.

– Ну, хлопче, добрий з тебе козак буде, моторний! – похвалив Грицька дядько Тарас.

Тільки як він сказав це, Грицько зрозумів, чого це все так: він згадав, що витяг Семена. Ту ж мить Семенова мати підбігла до Грицька і, одразу вхопивши його, притиснула до себе і тричі поцілувала, промовивши:

– Дай тобі, боже, усьго… усьго… за те… ти…

І вона заплакала, а за нею заплакав і мокрий, змерзлий Семен.

Того ж таки дня Грицько, згадуючи про те, що поцілувала його Семенова мати, подумав собі: «Ні, вона не зла… Мабуть, правду тато казали, що вона тим така сердита, що вбога. І Семен того сердитий, що вбогий та голодний. І чого я, дурний, не віддав йому того бублика?» – подумав Грицько і згадав, що він досі не їв його.

Не знаю вже, чи ділив він того дня з Семеном того бублика, тільки запевне знаю, що з того часу у їх із Семеном ні спірки, ні сварки ніякої ніколи не було…

Каторжна

Каторжна – так її всі звали.

– Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! – кричала мачуха.

– Геть з-перед очей, каторжна! – визвірювався на неї батько, вертаючись п’яний з шинку і заточуючись[114] по хаті.

– За сцо ти мене стовхнула, католзна! – пищав дворічний мачушин хлопчик, б’ючи її кулаками.

І так усі!.. Навіть хлопці та дівчата на вулиці хоч і не так часто звали її каторжною, але ж і на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж із додатком:

«Ота каторжна Докія…»

Та й було за що. Відколи мачуха ввійшла в батькову хату, ця маленька, семи років, дівчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-під лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тільки тим, що вона мачуха; а потім не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може… А все ж був у неї завсігди вовчий погляд. Та й не самий погляд!

Третього чи четвертого дня після свого весілля мачуха звеліла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, і вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити – і мачуха дала їй штурханця[115]. І ось після цього – хоч ти їй що, а нічого не вміє до пуття зробити: або поб’є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далі й щодня… Так що ж вона – покається? Перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш і ніколи не заплаче, – найгірше, що й не заплаче ніколи!

– Докіє! – спершу ще її таки на ймення звали, – чому хвіртки[116] не причинила? Теля вибігло.

Мовчить.

– Кому я кажу? Чи я тобі не наказувала?..

Мовчить, у землю очі втупивши. Убив би на цьому місці!

– Чи ти оглухла? – І мачушина рука з усієї сили б’є її.

Стоїть, мовчить.

– Так слухай же! Слухай! Ось тобі, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?!

Ні пари з уст! Ні сльозини з очей, мов їй і не болить! Одного разу мачуха не втерпіла:

– Хоч би ти заплакала коли, каторжна!

А вона тільки глянула на неї з-під лоба, як вовк, і мовчить. І так завсігди. Б’є її мачуха, б’є, поки втомиться, поки заболять руки, – аж тоді кине:

– У-у!.. Проклята! Каторжна!..

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тоді тільки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тоді хоч плакала! Та що з того?.. Така ж і мати її була – або плаче мовчки, або докоря: «Нащо п’єш, нащо жидові хліб носиш!..» Давав їй він доброго прочухана, як під п’яну руч. Ну, то ж матір бив, а ця ж чого тікає від його? Не завсігди ж він і п’яний, іноді схочеться йому пожалувати її – вона ж таки рідна дитина, – оце й покличе:

– Докіє!

Підійде, голову похнюпить.

– Докіє! Дочко… – почне батько та й зупиниться: мов колода[117], вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й піде з хати, промовивши: – Ну, каторжна!

А з мачушиними дітьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хаті нема, так і єсть їм! А одного разу таки розманіжилась[118]: увіходить мати тихенько в хату з городу, дивиться – сидить вона на полу і хлопчика – років півтора йому було – мачушиного на руках держить та так цілує та примовляє:

– Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, – ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли…

Мачуха як скрикне:

– Ба, яка ніжна! А Оришку нащо на городі вдарила? Івасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на піл – трохи дитини не вбила – та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. І більше до дітей не підходила й на руки сама не брала, тільки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулиці. З неї почнуть сміятися:

– А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?

А вона зараз кулаком!

І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги, й вона всім ворог, – каторжна, та й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була.

І все ховається від людей – мабуть, заздро, що люди веселі, так щоб не бачити. Піде в садок, аж у гущавину, та й сидить. І що вона там робить – хто її знає! Діти мачушині хотіли довідатися і назирцем[119] одного разу побігли за нею. Так, кажуть, пролізла аж у гущавину та зараз до калинового куща – ріс там кущ калиновий великий, – сіла там під ним і головою до його припала, і руками його обхопила, й каже:

– Калинонько, – каже, – моя червоная, рідна моя матінко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягідками червоними! Одна ти в мене рідная, улюбленая! – каже, а сама плаче…

Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але