Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

гостинці? Думаєш, не здогадувалася. Але сьогодні не підходящий день. І так я піти й не змогла. Кажуть, народу було тьма. А мати взяла мене за руку, і ми пішли до церкви й там поставили свічки. Запалили свічку за її душу. За душу Джемаліє.

24. Yaşasin, Джемаліє, наша донька!

Одного разу, багато з того часу вже води спливло, ми теревенили з іншими про те, який хотіли б собі похорон, як ми хотіли б, щоб нас поховали, як нам скаже своє останнє «прощавай» цей світ, і реготали, і кожна розповідала про свої візії щодо власної смерті, а решта заливалася сміхом на тому нестерпному холоді, сьорбаючи коньяк VSOP, наш улюблений, і пускаючи дурні балачки по вітру, коли вже всі клієнти пішли, одна — які вона хотіла, щоб ставили на її похороні пісні, інша — які страви вона хотіла, щоб скуштували запрошені чи в якій спідниці хотіла б лежати в домовині, а я, пригадую, якось різко припинила сміятись і розридалася, і почала казати їм, що хотіла, щоб на мій похорон зійшлася сила-силенна людей, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, і оплакували мою смерть, щоб плакали матері та батьки, щоб моє ім’я промовляли діти, а всі ті порядні жінки, які, побачивши мене, переходили на інший бік вулиці, і ті статечні чоловіки, які ночами лежали з моїм тілом, а при світлі дня робили вигляд, що не знають мене, і ходжі, ті, хто плював мені вслід, мовляв, пішла он грішниця, — усі, всі вони щоб були на моєму похороні, і друзі Зекі, і навіть його дружина, і маленька донька, і його батьки, які й чути про мене не хочуть, і самий Кючюк, і навіть Рауф Денкташ, уся спільнота, щоб усі вони були присутніми на моєму похороні, щоб тисячі повиходили з кварталів, несучи у високо піднятих руках корогви, обурено вигукуючи гасла, щоб говорили про anavatan, про тих, хто нас убив, гукали «відділення або смерть», yaşasin, Джемаліє, вона — наша донька, слава, ти житимеш вічно в наших серцях, seni öldürenlere ölüm, смерть тим, хто вбив тебе, ne mutlu Türküm diyene, як прекрасно називатися турком, і вся процесія перетвориться на мітинг, мій похорон — повстання, моя труна біля труни мого кохання, і нас поховають поруч одне з одним, я в ній — оголена, в труні, як наказує моя релігія, біла вата в роті, руки, схрещені на грудях, у підгорнутому савані схована зламана червона туфелька, такого кольору, як в карамелі на свята, цукерки з якої купують дітлахи, насичений червоний, лакована, підбор відламаний, збоку ремінець.

Гіркий край

Присвячую моїй матері

Коли надходить смертний час, питають всі: хто винен?

І кажуть: смертний. Чи була колись Харонова провина?

Василіс Міхаїлідис

1.

«Пити хочеться, — сказав Карліто Марині. — Так хочеться, що от-от помру!» Спека стояла неймовірна. Серпень закипав, він легко міг би зійти за один місяць у пеклі, які Господь посилає їм, щоб нагадати, що раю не існує. Пекти починало з перших уранішніх годин; з’являвся дивний серпанок, який, здавалося, висотується з хмар і осідає на дахах будинків та верандах, він збризкував листя дерев, зрошував вулиці, зволожував землю, і все це — лише задля того, щоб спека незабаром ставала ще нестерпнішою і починала ширитися вже як віддзеркалення від землі на весь світ. Іще до восьмої години ранку все вже палало і наче віддавало себе на поталу розпеченому повітрю. Серпанок, однак, непомітно розпадався, зникав, поступаючись місцем чомусь такому, що, здавалося, ти можеш ухопити рукою, схожому на дрібки попелу, які кололи тобі пучки пальців, обпікали щоки, обпалювали вії, немов, підкидаючи дрова, ти необережно нахилився близько до полум’я — і воно лизнуло твоє обличчя. У селі не залишилося нікого, хто не спік би собі брови.

«Помираю, так пити хочу! Каюк мені!» — повторив Карліто, але цього разу вже голосніше. Марина не зрозуміла жарту, нічого не відповіла, навіть не глянула на нього, навіть не поворухнулася, щоб показати, що їй не байдуже. У серпні на неї щось завжди находило. Вона ставала неговіркою, різкою, непоступливою. Спека завжди її дуже діймала.

Так хочу пити, що випив би цілку річку, подумки сказав собі Карліто, так, що змайстрував би собі трубочку з очеретинок, назбирав би багато, зладнав би їх між собою, щоб вийшла величезна та довжелезна така трубочка, сів би на веранді у крісло-гойдалку і цмулив би собі воду з річки... «Так пити хочеться!» — сказав знову, звертаючись до неї.

Марина припіднялася на стільці й уїдливо хмикнула. «Що за дурниці?! — відповіла. — Нісенітниці. Тут нема річки! І очерету тут нема! Як можна змайструвати довгу трубочку, якщо нема очерету? Як можна випити річку, якщо річки — нема?»

З усіх довколишніх селищ їхнє найбільше потерпало від спеки саме через оту річку. Її осушили в перші роки після проголошення незалежності й на звільнене місце переселили мешканців селища, будинки яких згоріли піл час останньої пожежі.

«Пам’ятаєш, як тоді горіло село?» — спитала в нього Марина. Карліто не відповів. «Пити хочеться. — подумав він про себе. — Помираю, як пити хочу! Каюк мені».

Коли він був малим, продавав лимонад, ходячи від будинку до будинку. Він робив смачний лимонад зі свіжих лимонів та тростинного цукру, і тепер його вбивало те, що не було сил терпіти спеку. Марина не розуміла того, вона мешкала в будинку, захованому під віттям лимонних дерев. Із них цупив лимони для своїх напоїв Карліто. Але одного разу його впіймав її батько, засік, що хлопець лазить на дерева.

«Спершу він подумав, що я лажу до них через тебе, — згадував Карліто, — що видираюся на дерева для того, щоб побачити тебе. Але я залазив до вас, щоб нарвати лимонів і поцупити коричневий цукор, який ви зберігали на горищі». Марина сказала йому, що й вона поділяла думку батька. Що він пробирався в садок для того, щоб її побачити, а не красти лимони. «І коричневий цукор, — додав він. — Без цукру не зробиш лимонад». У будинку йому приготували лимонад із коричневим цукром. «Пити хочеться, — знову повторив він їй. — Хіба не несправедливо — померти від спраги тому, хто сам продає лимонад?»

Зараз був полудень, і життя в селі завмерло. Спека виходила із самої землі наче пара, піднімалася на два метри й починала тремтіти, мов марево з пилу. «Пити хочеться».

Марина сприкрено зітхнула. «Після завершення сієс­ти, коли хтось у селі прокинеться, тобі принесуть попити» — сказала вона йому. Та хто там принесе, коли така спека,