Стівен Кінг - Якщо кров тече

що й класичний поганий вірш «10 причин моєї ненависті до матері». Мене підбадьорювало усвідомлення того, як багато на світі людей, що пнуться писати, але роблять це гірше, ніж я. Мабуть, це звучить жорстоко. Мабуть, воно так і є.

Одного вечора я сидів за цією роботою з тарілкою «Орео» біля лівої руки й чашкою чаю біля правої, коли завібрував телефон. То був тато. Він сказав, що в нього погані новини, й розповів, що міс Гарґенсен померла.

Кілька секунд я не міг говорити. Стосик макулатурних віршів і оповідань раптом здався дуже неважливим.

– Крейґу? – погукав тато. – Ти ще там?

– Так. Як це сталося?

Він розказав те, що знав, а про решту я довідався за кілька днів, коли в інтернеті опублікували тижневик «Ґейтс-Фолз Ентерпрайз». «УЛЮБЛЕНЦІ УЧНІВ ЗАГИНУЛИ У ВЕРМОНТІ», говорилося в заголовку. Вікторія Гарґенсен Корліс, котра й досі викладала біологію в Ґейтс-Фолз, і її чоловік, учитель математики з сусіднього Касл-Рока. Вони вирішили поїхати у відпустку по Новій Англії на мотоциклі, щоночі зупиняючись в іншому закладі. Саме поверталися через Вермонт і майже дісталися кордону з Нью-Гемпширом, коли 31-річний Дін Вітмор з Волтгема, що в Массачусетсі, переїхав розділову смугу на шосе 2 і врізався в них – лобове зіткнення. Тед Корліс загинув миттєво. Вікторія Корліс – жінка, котра відвела мене до вчительської після того, як мене побив Кенні Янко й незаконно дала напроксен зі своєї сумочки, – померла дорогою до лікарні.

Попереднього літа я стажувався в «Ентерпрайз», де здебільшого викидав сміття, але також написав трохи спортивних статей і кінооглядів. Я подзвонив редактору Дейву Ґарденеру, і він видав мені додаткову інформацію, якої «Ентерпрайз» не опублікував. Діна Вітмора вже чотири рази арештовували за водіння в нетверезому стані, але його батько був якимось цабе у великому геджфонді (як же містер Герріґен ненавидів тих нахаб), і ті чотири рази про Вітмора подбали дорогі адвокати. Коли за четвертим разом він в’їхав у стіну «ҐоуМарту у Зоні» в Гінґемі, то уникнув в’язниці, але втратив права. Вітмор їхав без них і в нетверезому стані, коли врізався в мотоцикл Корлісів. П’яний у болото, як сказав Дейв.

– Він відбудеться легеньким ляпасом по руці, – вів далі Дейв. – Татко подбає. От побачиш.

– Нізащо. – Сама думка про це стискала мені шлунок. – Якщо твоя інформація правильна, то це явне порушення безпеки руху, що спричинило смерть потерпілих.

– Побачиш, – повторив він.

* * *

Церемонія прощання відбулась у церкві Святої Анни, до якої міс Гарґенсен (для мене було неможливо думати про неї як про Вікторію) і її чоловік ходили все життя і в якій їх одружили. Містер Герріґен був заможний, роками був впливовою фігурою в американському діловому світі, але на похорон Теда й Вікторії Корлісів прийшло набагато більше людей. Церква була велика, але того дня в ній були тільки стоячі місця, і якби отець Інґерсол не мав мікрофона, його б ніхто не почув за повсюдним плачем. Обоє були популярними вчителями, створеними одне для одного і, звісно, молодими.

Як і більшість жалібників. Прийшов я, прийшли Реґіна й Марджі, прийшов Біллі Боґен, а також Убер, котрий спеціально приїхав із Флориди, де грав у лізі А. Ми з Убером сиділи поруч. Він не плакав, але очі мав червоні, а ще цей здоровий лантух шморгав носом.

– Вона в тебе щось викладала? – прошепотів я.

– Другий рік біології, – відповів він також пошепки. – У випускному класі. Потрібна була для диплома. І я був у неї в клубі спостереження за птахами. Вона написала мені характеристику для вступного пакета в коледж.

Мені теж.

– Це так несправедливо, – сказав Убер. – Вони ж просто собі їхали дорогою. – Він помовчав. – І в шоломах.

Біллі виглядав так само, але Марджі з Реґіною здавалися старшими, майже дорослими в макіяжі й поважних сукнях. Коли церемонія закінчилася, вони обійняли мене після церкви, і Реґіна сказала:

– Пам’ятаєш, як вона доглянула тебе в той вечір, коли тебе побили?

– Так, – сказав я.

– Дозволила мені взяти її крем для рук, – сказала Реґіна й знову розплакалася.

– Сподіваюся, того чувака закатають назавжди, – люто сказала Марджі.

– Плюс один, – сказав Убер. – Замкнути й викинути ключа.

– Так і буде, – сказав я, але, звісно ж, помилився, а правим виявився Дейв.

* * *

День суду над Діном Вітмором настав у липні. Йому дали чотири роки, і то умовно, якщо він погодиться записатися в реабілітаційну клініку й успішно проходитиме випадкові тести сечі впродовж тих самих чотирьох років. Я знову працював в «Ентерпрайз», уже за платню (хоч і не на повну ставку, але все одно). Мене підвищили до місцевих подій і періодичних тематичних статей. Наступного дня після оголошення вироку Вітмору (якщо його взагалі можна так назвати) я озвучив своє обурення Дейву Ґарденеру.

– Знаю, це відстій, – сказав він. – Але ти мусиш вирости, Крейґі. Ми живемо у світі, в якому гроші наказують, а люди слухаються. Десь за лаштунками якась їх кількість перейшла з однієї кишені до іншої, можеш не сумніватися. Краще скажи: ти ж повинен здати мені чотириста слів про ярмарок ремісників?

* * *

Клініки – та ще й не простої, а, певне, з тенісними кортами й полем для гольфу – було не досить. Чотирьох років сцяння в баночку теж було не досить, особливо коли можна комусь заплатити, щоб він постачав чисті зразки, якщо знаєш, коли братимуть пробу. Вітмор, певне, мав знати.

Серпень паленів, а я іноді пригадував африканське прислів’я, яке вичитав у школі: «Коли помирає старий, згоряє бібліотека». Вікторія з Тедом не були старими, але це чомусь було ще гірше, бо той потенціал, який вони мали, так і не зможе реалізуватись. Усі діти на похороні – і теперішні учні, і недавні випускники, як-от ми з друзями – розуміли: згоріло щось таке, що вже не можна відбудувати.

Я пригадував її прекрасні, виведені від руки малюнки листочків і гілок на класній дошці. Пригадував, як ми прибирали в біологічній лабораторії щоп’ятниці по обіді, а тоді просто задля годиться чистили й хімічну частину і обоє жартували про сморід. Вона питала, чи учень на прізвище Джекіл не готується от-от перетворитися на містера Гайда й сіяти жах у шкільних коридорах. Я думав про те, як вона сказала «Розумію», коли я не схотів знову заходити до спортзалу після того, як мене побив Кенні. Думав про всі ці речі, про її парфуми, а потім – про гімнюка, котрий скоро вийде з клініки й житиме собі на втіху, як у відпустці.

Ні, цього не досить.

Того дня я пішов додому й почав порпатися в шухлядах письмового столу у своїй кімнаті, не повністю зізнаючись собі в тому, що шукаю… і навіщо. Шуканого там не було, що стало водночас розчаруванням і полегшенням. Я вже рушив був до виходу, але