Шолом-Алейхем - Хлопчик Мотл, Шолом-Алейхем

Геть усе можна купити в Антверпені. Може, гадаєте, що тут немає синагог? Ого, ще які синагоги! Одна синагога тут турецька. Думаєте, що там моляться турки? Нічого подібного! Там моляться євреї, такі самі євреї, як ми, ал£ турецькою мовою. Ніхто там не розуміє ні слова по-єврейському! Повів нас туди наш новий товариш Мендл. Ми всі троє — я, Мотл Великий і Мендл — потоваришували. Цілі дні ходимо разом по місту. Там, у Бродах, у Кракові і Львові чи Відні, мама боялася відпускати мене від себе хоч на крок. Тут, в Антверпені, вона вже не боїться. Там, каже вона, самі німці, а тут, в Антверпені, ми поміж євреями, поміж своїми. Тут і єврейську балачку чути.

То вона має на увазі емігрантів. Дай боже здоров'ячка емігрантам. Серед них ми себе почуваємо дуже добре. А надто серед родичів! Ось уже скоро ми матимемо гостей. Бог дасть, після суботи прибуде наш сват пекар Йона з його родиною. Найближчими днями приїде і наша сусідка Песя з її галайстрою. Ото буде весело! Я вам геть-чисто все опишу тоді.

XIX. ГАЛАЙСТРА 1

Ви вже знайомі з галайстрою. То наша сусідка Песя з її чоловіком-палітурником (він зветься Мойше), з її вісьмома дітоньками, що кожне з них, як я вам уже колись розповідав, має інше прізвисько. Наймолодший хлопчик мого віку (дев'ять років, десятий). Його прозивають Вашті. Власне, його справжнє ім'я Герш, але оскільки в нього гуля на лобі, старші дали йому прізвисько Вашті. Я дуже прихильний до Вашті. Люблю його за те, що він не плаче. Скільки б його не били, він усе вбирає як губка. Його ніщо не бере. Одного разу він роздер чужий молитовник. Батько — палітурник Мойше — побив Вашті дошкою, на якій ріжуть папір. Хлопчик хворів після цього два дні поспіль. Можете собі уявити, що він відмовлявся навіть від калача. Думали, що він не виживе. Мати його, наша сусідка Песя, вже оплакувала його, а батько зовсім позбувся голови. Всі були певні, що вже по всьому, нрмає Вашті! Насправді — нічого страшного. На третій день Вашті попросив хліба і накинувся на нього, як після великого посту. їсти вони всі люблять, їжа для них над усе.

"Голодна череда" — так каже про них сама їхня мати Песя. Песя дуже гарна жінка, але занадто вже товста. У неї три підборіддя. Я вже кілька разів малював її на папері. Одного разу це помітив Вашті, вихопив з моїх рук малюнок і показав його цікавості ради своїй матері. Вона розсміялася. Довідався мій брат Еля і хотів мені дати бобу за "чоловічків", як він звик. Щастя, що Песя заступилась за мене. "Дитина,— сказала вона,— бавиться, нё варто це брати так близько до серця". Дай боже їй здоров'я. Я люблю Песю, тільки терпіти не можу, коли вона цілується. Приїхавши до Антверпена, вона схопила мене і почала цілувати, як рідну дитину. Вона з усіма цілувалася. Більш за всіх, звичайно, з мамою. Мама коли побачила її, то неначе уздріла батька з того світу... Вона так розридалась, що мій брат Еля напався на Песю з докорами: з її вини мама зовсім занапастить очі і не зможе піти до лікаря...

Іти до лікаря мусить кожний, хто прибуває до Антверпена. "Ви вже були у лікаря?.. Що вам сказав лікар?.." Це найперше, що запитує один в одного. Навіть в "Езрі", коли ви туди приходите, вас негайно посилають до лікаря.

Коли ми прийшли туди вперше, мама почала розповідь: як її чоловік все своє життя був кантором у синагозі м'ясників, як він застудився і захворів... Як вона все спродала, аби врятувати тата... Як тато помер, а вбна лишилася з двома дітьми-сиротами.., Одного, хвалити бога, вона одружила, віддала у золоту торбу... Золото пропало, торба лишилася... Потім, як ми спродали останнє, що мали,— нашу половину хати, і подалися до Америки... Як ми порушували кордон під Бродами, де нас мало не вбили темної ночі і ми втратили все своє добро, всі подушки,— що ми робитимемо тепер без подушок у такій далекій країні?..

Мама розповідала "Езрі", а "Езра" слухала, а дівчина, що сидить за столом (фрейлейн Зайчик), записувала кожне мамине слово у книгу. Мама мала ще багато що розповісти, але її перебив один з "Езри".

— Отже, ви їдете до Америки?

— Певна річ, не до Єгупця, а в Америку,— відповідаємо ми.

— А у лікаря ви вже були? — спитав той, що з "Езри".

— У якого лікаря?

— Ось маєте адресу,— каже він.— Підіть передусім до лікаря, нехай огляне вам очі.

Почувши слово "очі", мій брат Еля кинув погляд на маму і зблід...

Чого він так злякався?..

2

Ми вже, хвалити бога, всі були в лікаря. Всі, крім мами. Мама піде іншим разом. Мій брат Еля боїться. Вона останнім часом надто багато плакала...

Лікар заглядав нам в очі, написав щось на папері і заклеїв у конверт. Ми спочатку злякалися, подумали, що то він виписав нам ліки для очей. Запитуємо в нього, що він нам виписав? А він показує рукою на двері. Ми здогадалися, що він наказує нам іти... Приходимо до "Езри" і показуємо їй написане лікарем. Дівчина (фрейлейн Зайчик) взяла конверт, розпечатала його, прочитала і сказала нам:

— Можу вам повідомити радісну звістку. Лікар засвідчує, що очі у вас здорові.

Звичайно, це для нас радісна новина! Але що робити з мамою? Вона не перестає плакати. Ми рвемо на собі волосся:

— Що ти робиш? Лікар, не доведи господи, забракує тобі очі!

— Саме тому я й плачу.

Так каже мама і прикладає до очей примочку. Цю примочку дав їй емігрант-фельдшер. Він дуже некрасивий, має чудернацькі зуби, але чепурун. У нього є мідний годинник із срібним ланцюжком і золота каблучка на пальці. Прізвище в нього дуже некрасиве: Бобер! Приїхав він сюди до Антверпена з Песиною галайстрою. Вони в дорозі познайомились і разом переходили кордон. Особливих пригод, як у нас, з ними не трапилось. Убивати їх ніхто не хотів, подушок у них не забирали, але вони добре-таки набідувалися, дізналися, почім ківш лиха. Вони мали, кажуть, добру парню в Гамбурзі. Які страхіття вони розповідають про Гамбург. Волосся стає дибом! Содом — це просто рай проти Гамбурга. Там поводяться з емігрантами, кажуть вони, набагато гірше, ніж у нас з арештантами. Якби не оцей фельдшер, вони б там пропали. Він скрізь ставав їм у пригоді.

Бобер — великий зухвалець. Він розповідає, як поквитався з німцями,— просто диво! Балакав він з ними навмисне російською мовою. Російську мову, каже Бобер, він добре знає. Можливо, що навіть краще за нашого Пиню. Пиня доводить, що все, що розповідає нам Бобер, було б дуже цікаво, якби ж то була правда. Наш товариш Пиня з першої хвилини не злюбив фельдшера і скомпонував про нього пісеньку. Коли Пиня не любить людину, він компонує на неї пісеньку. Якщо хочете, я можу вам її переказати:

Має фельдшер Бобер

Тих байок на вибір.

Майстер небилиці

Може прохопиться

(В день раз п'ятдесят!)

І таки сказать

Брехню велику й щиру

Та во ім'я миру.

3

Бобер-фельдшер, що про нього я вам розповідаю, заповзявся якось підлікувати мамі очі. Він каже, що жоден лікар у світі не знайде в них ніякої ганджі. По-перше, він знає ці штуки ще з дому. Він — фельдшер, а фельдшер — це наполовину лікар. А крім того, він був у Німеччині і там придивився, що роблять з емігрантами, щоб у них були здорові очі. Він каже, що там просто роблять сліпих зрячими. Пиня запитує у нього:

— Може, навпаки?..

Бобер спалахує гнівом (він дуже запальний) і закидає Пиню сердитими словами. Він каже, що Пиня завеликий мудрець! Занадто розумний для Америки! В Америціг каже він, не люблять хитрунів! Америка — країна, де не знають хитрощів. В Америці кажеш те, що думаєш, і думаєш те, що кажеш. Там слово — це слово. Америка, каже він, побудована на правді і на справедливості, на взаємо-пошані і на чесності, на совісті і на людяності, на довір'ї і на жалощах... Пиня запитує у нього:

— І на чому ще?..

Бобер сповнюється ще більшої люті! Шкода, що їх перебили. Прийшли сказати, що хтось допитується нас на дворі. Хто б то міг бути? Виходимо — гості! Гості! Гості! То наші свати приїхали! Пекар Йона з усією родиною. Знову радість! Моя братова Бруха цілується з батьками, мій брат Еля цілується із своїм тестем і з швагерами. На нього дивлячись, Пиня й собі цілується з нашими сватами, а на нього дивлячись, цілується і фельдшер.

— Хто це? — запитують вони.

— Я — Бобер! — каже фельдшер.

Пиня вибухає сміхом... А мама? Мама робить своє: вона плаче!.. Мій брат Еля лютує. Він дивиться на неї і пощипує борідку. Проте він нічого їй зараз сказати не може: це ж родичі, не чужі, свати, земляки! Чому справді трохи не поплакати.

— Як ви порушували кордон і де вас пограбували?

То було перше, що ми запитали у наших сватів. А наші свати мають цілі паки новин, щоб нам розповісти! Але мені не лізуть в голову їхні балачки. Я забрався в куточок із сестричкою моєї братової. Колись я вам розповідав про неї. Вона зветься Алта, в неї дві косички, заплетені ззаду, як бублик. Ви повинні пам'ятати, що мені колись її ладили в наречені (у мого брата Елі на весіллі). Тоді їй було дев'ять років, а тепер їй уже десять — одинадцятий. Вона одного віку з Голдочкою, дівчинкою, яка, бідолашна, залишилася в Антверпені через хворі очі. Я розповідаю Алті про Голдочку та про її, не доведи господи, хворі очі, і про мого товариша Мотла Великого, і про мого товариша Мендла, і про "Езру", і про фрейлейн Зайчик, що записує в книгу, і про лікаря, що оглядає очі. І про Відень розповідаю їй, про "Ольянц", який ненавидить євреїв, і про Краків з Львовом, і як ми порушували кордон, і як ледве врятувалися від смерті. Не проминаю жодної дрібниці.

Алта вислуховує мене, широко розкривши очі. Потім вона розповідає мені, як вони поневірялися, як батько давно вже хотів їхати до Америки, а мати не хотіла. І не так мати, як рідня. Родичі казали, що в Америці треба тяжко працювати, а мати її до цього не звикла. У її матері була ротонда. Цю ротонду справив їй батько ще за добрих часів, коли в них було багато грошей. І от, коли їм стало сутужно і кредитори почали їм надокучати, вирішили спродати все та їхати до Америки. Коли настала черга ротонди, мати заявила, що вона все спродасть, тільки не ротонду!

— Навіщо тобі здалася ротонда? — запитує у неї батько.— В Америці не потрібні ротонди!

А мати відповідає:

— Як то нащо мені здалася ротонда? Стільки років просила бога, добивалась ротонди, насилу стяглася на ротонду, то щоб тепер я продала ротонду?

День і ніч тільки й чути було у нас: ротонда, ротонда! Вся рідня (з материної сторони) зібралася.