Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

віра не від пустої шани, а від твого знання, т—то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиці.

І аж страшно стало перед самим собою.

Але ці слова сказав собі Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда, в сербській землі, турецький роз'їзд.

І тоді, коли його схопили турки, знову згадалися Мусієві слова про пророка й отечество. І тоді, якось непомітно, але все—таки виразно випрозорилася одна думка…

Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда останнє звання його ще не підкріплене ділом… Турки тут же стали ввічливими. Швидко привезли Мусія до Стамбула і показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілозофували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли вони заговорили про числа та про їхні закони — Мусій побачив, що перед ним сидить той, хто зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба—Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми думками про Айя—Софію та Сулейманіє, навівши і написавши їхні числові показники і вираження їх у формулах.

Очі турка покруглішали. Мусій побачив у тих очах щось подібне до захвату й переляку.

— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн—Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган—конокрад дивиться на лошака арабської породи.

…Зодчий Муса дивився на полум'я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й тут же вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалось формулам ні Атанасія, ні Мусія Ціпурини, як не могли навіть найскладніші формули відповісти, чому скорбні очі богородиц! в Софії вражають і підносять християн, а в магометан викликають почуття обурення й огиди…

Так, зодчий Муса не мав готової формули краси, але його чарівні числа допомагали йому знайти найточніший варіант тих чи інших частин споруди. І оце — найточніше, найдоцільніше — жило десь по сусідству з прекрасним, з красою. І зодчий Муса це відчував.

Він казав сам собі, що став Мусою не тому, що зрікся своєї віри. Його вірою були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народу Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою. Він став мусульманином Мусою.

Він дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, тільки світло від своєї лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.

«Чи не те світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато» — казав один голос.

«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна—де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.

«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.

«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.

«А Юрій Дрогобич? А тії українці, що розписували костьоли полякам ще хтозна—коли? Вони — зрадники?»

«Вони служили вірі христовій, а ти?»

«Я маю потребу будувати — я мушу явити світові, на що я здатен».

«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.

Відповісти сам собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг по вулиці…

Хто б це міг стріляти? І хто б то тікав?

Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по—мусульманськи виголена, — як у запорожців та рабів—галерників, тільки що без оселедця…

А власне, нащо задавати собі запитання в такий тривожний час?

Зовсім недавно яничари задавили султана Османа Другого, тепер султанує Мустафа. Кретин. Ідіот. Бездарний нащадок Сулеймана Законодавця… Так і чекай, що не сьогодні—взавтра замість нього хтось знову сяде на престол. А втім, Мустафі не вперше летіти з трону. Він султанував ще до Ос—мана Другого, потім його «зсадили», а теперечки знову чекає, хто його зсадить…

Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?

У вікно постукали. Зодчий Муса здригнувся. Хто б то? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?

Та ні, вони прийшли б тихо, без шуму та стрілянини.

Свічка світила на столі рівно, спокійно.

Підійшов до заґратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.

— Кім о?[81] — запитав.

— Імдат![82] — почув замість відповіді…

Цього пізнього гостя—незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, що жили в Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу. Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати.

Свічка палала—палахкотіла високим урочистим полум'ям. Розплавлений віск лився з одного боку прозорим струмінцем, — і той струмінець застигав унизу химерними сталактитами.

Муса сидів навпроти грека, що його вправно перев'язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:

— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, хто його не знає?

— Не з—знаю, — відповів по—грецьки Муса.

— О, я чую, що