Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

Мої роздуми перервав різкий виск базарної торговки за найближчим до мене прилавком. Висока, міцна, з кінською щелепою і рожевими кудлами жінка трясла темно-червоним шовковим бюстгальтером перед очима не менш почервонілого від сорому чоловіка і несамовито волала:

- Який-такий вульгарний??? Я тобі покажу «нестетичний - нетитичний»! Та я такі бюстгальтери ще дівчинкою носила! То що, я була вульгарною? Та я в такому бюстгальтері під чоловіка (царство йому небесне!) лягала! То що, я була «нетитичною»? З титьками у мене досі в нормі, не віриш - покажу! Якщо нема грошей на таку розкіш чи, може, жінці нічого туди покласти, то це - друге діло, а товару не паскудь! Не паскудь мені товару!

Я швиденько побігла до інших яток, проте її голос ще довго наздоганяв мене. От попався чолов'яга! Живим не випустить! Така примусить скупити усі ліфчики, трусики і навіть панчохи з підв'язками!

Я роздивлялася крам, продавці роздивлялися мене. Інколи чула їхні безсоромні зауваження і щоразу червоніла, як вперше. Як я ненавиджу базари, але ж на фірмові крамниці ще не заробила. Поки що…

Ліфчики з шовку, ліфчики з оксамиту, ліфчики з чого хочеш і всіх кольорів, однак такого, як я хотіла, - з чорного мережива, з таким візерунком, як, бувало, мороз вимальовував на вікнах, - не було. Треба шукати далі. Такі, як у всіх, не для мене.

Я мандрувала торговельними рядами годину, дві. В голові вже паморочилося і виникало підступне бажання послати все під три чорти і поїхати додому без нового ліфчика, але живою. Цієї миті я побачила його - дуже схожий на мою мрію, от тільки темно-синій. Я розгублено перебирала пальцями тонке мереживо, розмірковуючи над ідеєю темно-синьої білизни, і машинально слухала розмову двох продавців: «…кажу, що двадцять восьме червня - вже пізно. І начхати мені на те, хто він такий! Ждатиму тільки до двадцять сьомого. Якщо сьогодні не привезе товар, то я…»

Так, темно-синя білизна - це дуже еротично. Мабуть, куплю. І візерунок - просто шик. А от двадцять сьоме - це ще зарано, бо кур'єр приїде двадцять восьмого червн… Боже!!! Я захолола. У вухах задзвеніло. В горлі пересохло. Я ступила вперед, прямо в натовп, не озираючись. Сяйво, біле сяйво. Ще один крок. Бліді промені на моєму тілі. Хтось штовхнув мене. Біль, біль… хтось щось крикнув. Угода. Біла пустеля. Кур'єр. Який кур'єр?

Різкий поштовх у спину. Боляче. Ще сильніший - у ноги. Я падала. Чиїсь руки підхопили мене. Навколо стояв гомін: «Ідіотка! Божевільна! А чи повилазило?» Я підвела очі. Мене підтримував якийсь хлопець. Обережно так. За плечі. Щось говорив. Я всміхнулася, вибачилася і відійшла до порожнього прилавка. Притулилася до прохолодного заліза. Що я наробила? Що ж я наробила? Божевільний танок під місячним сяйвом чи щось гірше?

Хтось торкнувся моєї руки. Я озирнулася. Знов цей хлопець.

- Вам погано?

- Ні. Дякую, що допомогли. Мені добре, дуже добре, просто… я трішечки втратила орієнтацію. Вибачте, якщо я вас вдарила.

- О, ні. Це ви мені вибачте. Я вас ударив. Мені так прикро, так прикро…

- Та що ви! Усе гаразд! Він похитав головою:

- Не хочу вас засмучувати, проте, здається, я порвав вам колготки. В мене валіза з гострими краями.

Я ковзнула поглядом. А таки добряча дірка. Вже не врятуєш.

- Та нічого, нічого. Я… куплю собі інші.

- Про це й мови не може бути! Я завинив, я й куплю. Який розмір?

- Третій, але повірте, я саме збиралася купити собі нові. Навіщо вам витрачати гроші та ще й…

- Коричневі чи чорні?

- Що? - 3 несподіванки я зовсім розгубилася.

- Коричневі чи чорні?

- Чорні взагалі-то…

- Я залишаю вам свою валізу. - Він рішуче поставив її до моїх ніг. - Якщо ви підете, її вкрадуть, а там - цінні речі. Тому, будь ласка, відпочиньте тут, у затінку. Я миттю.

Він розчинився у натовпі. Приємний хлопець.

Сяйво. Моє ліжко в місячному сяйві. Це сон, чи я дійсно чаклувала? А що потім? Біль? Біль - це не головне. Головне - згадати, що було далі. Що за кур'єр? Двадцять восьме червня? Звідки це прийшло? Думай, Марго, думай!

- Ось, нате!

Він, усміхнений, знову стояв переді мною. Худорлявий, років двадцяти двох. Світлий чуб, сірі очі, привітна усмішка. Я взяла пакунок.

- Дякую.

- Нема за що. До речі, я вже знаю розмір Ваших колготок, то, може, дозволите дізнатися і Ваше ім'я? Ні, справді, ми ж уже не чужі один одному.

Я всміхнулася і подала руку:

- Марго.

- Сергій.

Він потиснув мені руку міцно, як бойовому товаришу, але потім не випустив зі своєї, а, навпаки, ще міцніше стиснув і підніс до обличчя. Я подумала, що він збирався її поцілувати і здивувалася, бо хлопець був явно замолодим для таких манер. Та й базар - не зовсім підходяще місце. Однак я помилялася. Він підвів очі - великі, здивовані, уважно подивився на мене, потім знов глянув на мою руку, вхопив другу, одкотив на ній рукав. Нарешті до мене дійшло! Синці! От чорт!

- Господи, який жах. Та ви ж поранені. Хто це вас так? Вас образили? Вас били?

Оце так ситуація!

- Ні, Сергію, ви неправильно зрозуміли, це…

Він мене, здається, не слухав:

- Та тут місця живого не знайти! Мабуть, дуже боляче. Ви зверталися до міліції? До лікаря? Я можу якось допомогти? У вас неприємності?

Я нетерпляче висмикнула свої руки і сховала їх за спиною:

- Ні, Сергію, ні. В мене все гаразд. Це… це зовсім випадково. Я… - Боже, що б його таке збрехати? - Я… була необережною. Я… я… я… вдарилася! Так, упала і вдарилася! От і синці. Не хвилюйтеся за мене, будь ласка. Дякую за