Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

містечках російської глибинки, а останніх сім років – в одному провінційному містечку в Бессарабії. Для продовження освіти в Балті було два вибори – бурса трактористів і педучилище на сотні кілометрів навколо.

Класі в сьомому Остап почав замислюватись над тим, що фах тракториста чи освітянина після закінчення Балтської десятилітки його не влаштовує. Тому вирішив пробиватись у широкий світ самотужки. Передусім написав листа бабі з дідом до Києва, які жили в побудованому власними руками будинку на Нивках. Написав, що має намір жити з ними. Баба з дідом погодились, але батьків такий вибір не дуже-то влаштовував. Довгих півроку зі щоденними скандалами і сварками довелось Остапові вмовляти батьків відпустити його до Києва. Зрештою батькам набридла синова впертість, і вони відпустили його після закінчення сьомого класу. Так він опинився в столиці, в мансарді дідівського будинку з квітучим садом і малиновими чагарями. І зажив хлопець столичним життям, доки батьки його й брат продовжували нидіти у провінції.

Незабаром, начитавшись захоплених листів старшого брата, поставив ультиматум батькам і молодший – за кілька місяців і він вирушив до столиці, жити з дідом та бабою. Ще через півроку до Києва переїхала мама, а згодом вийшов на ранню пенсію батько-військовий і теж поміняв Балту на Київ назавжди.

Сім’я в Києві жила небагато, зате у власному будинку. Коли дід помер, Остапові дістались майже всі його штани. Дід був товстий, тому всі успадковані штани були з матнею по коліна – так він у них і ходив до кінця школи.

Після випускного вечора Остап твердо вирішив вступати до Художнього, хоча в Києві були родичі-лікарі й медінститут був для нього куди доступнішим. Та серце до медицини не лежало: вже кілька років він ходив у Палац піонерів на різні студії з живопису і графіки – серце лежало до мистецтва…

Коли Остап удома повідомив про свій намір стати художником, батьки від душі сміялися, баба стукала кулаком по голові, а молодший на два роки брат повільно промовив: «Ну й дурак же ти, Ося, виявляється». Муза мистецтва на Нивках тоді мовчала.

Після тривалих умовлянь на користь медицини всі розійшлись по своїх кімнатах. Родичів особливо не хвилювало, що робитиме після школи Остап, тільки батько попередив, що годувати його більше не збирається. Йди, мовляв, здобувай сам собі на прожиття, якщо такий розумний. То були не просто слова. Після школи старший син справді одразу ж перейшов на власний хліб, хоч і далі жив у мансарді дідівського будинку.

Того ж літа Остап самостійно розпочав епопею вступу до Художнього інституту. На першому ж іспиті отримав двійку і, відповідно, вилетів з числа абітурієнтів. З огляду на батьків ультиматум довелося влаштовуватись на роботу. Начитавшись книжок про неординарне життя великих художників, Остап вирішив не пасти задніх.

Працювати він влаштувався в морг (туди його порекомендував хтось із медиків-родичів) при медінституті з єдиною метою – досконало вивчити анатомію. Так починав свою науку Мікеланджело, так вирішив зробити й Остап. Отже, рік він працював у морзі на кафедрі анатомії, вивчав усі можливі м’язи, кістки і форми, невтомно замальовував їх в альбом. Крім того, Остап відвідував студію, де одна молода викладачка вмовила його займатись скульптурою, а не живописом. Хлопець добре малював, особливо портрети, але скульптура йому здавалась більш чоловічою справою. Тому врешті він таки зробив свій вибір – буду скульптором.

Теорія і практика молодої викладачки складалась з «постановки руки» своїм студійцям. Для цього вона вимагала, щоб кожен із хлопців (бо скульптурою цікавились переважно вони) щодня приносив їй по три ескізи. Вона їх оцінювала й чекала нових.

Остап приносив не по три, а по десять ескізів щодня, намагаючись надолужити втрачені в Балті роки. Ще більше дивувало вчительку скульптури, що такого молодого гарного хлопця не цікавили ні ровесниці, ні старші жінки, а тільки кістки та м’язи.

Ескізи для студії Остап малював переважно в метро, коли їхав на роботу чи повертався додому. Якось до нього підсів літній дядечко і поцікавився, що він робить. Зопалу Остап відсунувся, але потім передумав і розповів, що готується вдруге вступати до Художнього інституту. Дядечко виявився журналістом газети «Вечірній Київ», і Остапова історія його зацікавила. Він пообіцяв написати статтю про те, як молодий талановитий хлопець самовіддано, власними силами пробивається в широкий світ мистецтва. За це Остап з радістю намалював і його портрет.

Майже в той самий час декан кафедри патанатомії при медінституті, де працював Остап, теж помітив у підвалі кафедри хлопця з блокнотом. На той момент Остап уже перемалював усіх співробітників, прибиральників і студентів. Декан з інтересом перегорнув Остапів альбом, вислухав його розповідь про свою мрію бути справжнім скульптором і запропонував: «Якщо хочеш, можеш зробити виставку своїх портретів тут, на кафедрі. А ще я можу тебе познайомити з одним викладачем скульптури Художнього інституту: покажеш йому свої роботи – може, він допоможе тобі при вступі».

Так відбулась Остапова перша соло-виставка в коридорах кафедри патанатомії медінституту. Незабаром він познайомився зі своїм першим Учителем – Сухенком. Літній скульптор був хворий, працював мало, викладав теж небагато, бо мучився хронічним артритом. Ще в брежнєвські часи він виконував велике державне замовлення і виконання проекту не вкладалося в заплановані часові рамки. Йому довелося днями й ночами працювати в сирому підвалі, партійні боси навіть замикали його там, аби вчасно закінчив пам’ятник. Це далось Сухенкові взнаки, тепер він розплачувався власним здоров’ям за найбільшу роботу свого життя.

Остап носив до майстерні Учителя ескізи й деякі скульптури, які почав ліпити у морзі. Відповідний вигляд вони й мали… Сухенко був терплячим. Він пояснював Остапові, як ліпити не треба; вчив, як варто, показував книжки про мистецтво. Так відбулось знайомство Остапа з першою в його житті Людиною, яка справді знала й любила Мистецтво і вважала його єдиною вартісною в цьому світі справою.

Наприкінці весни Остап спитав у Сухенка, чи не допоможе він йому зі вступом. Це був його єдиний шанс, бо інших людей, пов’язаних з мистецтвом, він просто не знав. Якимось дивом саме того року Сухенко сидів у приймальній комісії, бо через стан здоров’я він