Леонід Володимирович Ушкалов - Панас Мирний

зла. Він хотів бути для своєї матусі янголом-утішителем. Тільки заради неї він і рушає тайкома через ліс посипати до хрещеного. Письменник тонко відтворює психологію дитини. Недаром трагічне змагання із зимовою холоднечею перетворюється в дитячій уяві на казковий сюжет – варіацію на тему балади Ґете «Der Erlkönig» («Лісовий цар»). Усе довкола оживає: голоси пугача та сови стають голосом самого Морозенка, у безугавному танці кружляють живі сніжинки та іній, потім з'явилось Віхало, і нарешті Пилипкові крізь сон почувся голос матусі, що співала «котка»: «Засни, засни, мій синочку, / Малая дитино!» Та то була не матуся – над ним схилився дідуган Морозенко і, «світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще устоньків Пилипкових своїми холодно-палючими устами». Загалом, усі образи оповідання змальовані Мирним з неабияким хистом, та особливо гарними є тут пейзажі. Принаймні образок зимового лісу, ця крижана розкіш, на тлі якої «чорною марою» іде на пошуки сина мати, за своєю яскравістю й сугестивною силою належить до найкращих пейзажних малюнків у новій українській літературі: «Ясне сонце почало підніматись десь далеко за лісом, і його червоний світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм високих гілках стрибало його ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеєм білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячний сяйвом. В ньому було тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загускло, ані ворухнеться – чисте, прозоре, спокійне».

Слід сказати, що пейзаж – один з найулюбленіших прийомів Мирного. Можна назвати всього декілька, та й то аж ніяк не визначальних для манери письменника творів (наприклад, «Лови» чи «Дрібниця»), в яких пейзаж відсутній. Тим часом у переважній більшості мирнівських творів він є неодмінним і дуже важливим складником. Як правило, саме пейзажними замальовками Мирний розпочинає свої твори. Так само часто пейзажі можна знайти на початку окремих розділів у творах великого жанрового формату. Препозиція пейзажу щодо дії робить його не тільки тлом, на якому розгортаються сюжетні перипетії, а й свого роду камертоном оповіді. Значно рідше письменник використовує пейзаж усередині твору чи розділу і майже ніколи – наприкінці.

Зимових пейзажів Мирний загалом не любив. «Моє око, – писав він, – завжди було чуле до краси, моє серце завжди уразливе на неї. І не до тієї краси зимнього холодного сонця, що горить наче тисячами золотих іскорок білого інею… хороша вона, Боже, хороша яка! І привітна наче, та холодна, не тепла… Ні, я не любив ніколи тієї холодної краси. Я люблю огненну красу літнього сонця, палючого вітру гаряче зітхання… Любо пити ту палючую хвилю, любо задихатися в їй…». Саме цю красу письменник, мабуть, найліпше змалював у написаному в серпні 1885 р. ліричному ескізі «День у дорозі», якийу 1898—1899 pp. був ґрунтовно перероблений, а 1903 р. під назвою «Серед степів» опублікований у київському альманасі на пошану Пантелеймона Куліша «Дубове листя». Оповідач їде шляхами своєї рідної Полтавщини, милуючись розкішними краєвидами, аж раптом зустрічає валку переселенців, які в пошуках кращої долі покидають цей благословенний край, щоб опинитися десь на Амурі. І тут пейзаж Мирного набуває надзвичайно сильного емоційного забарвлення, перебігаючи у форму чистої лірики: «Краю мій! рідний мій! Багато по тобі пройшло-потопталося літ і віків, багато розлилося сліз та горя, посіялося кісток та крові; та не знехаяло се твоєї пишної краси, твого безмірного достатку. Зате занехаяло твоїх безталанних дітей: несуть вони босі й голі свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рідних дітей…» Оця ліризація пейзажу – цілком свідома спроба перетворити його на «пейзаж душі», спроба, суголосна імпресіонізмові. Лариса Рублевська свого часу прямо стверджувала, що у своїх пейзажних замальовках Мирний виступає попередником «імпресіоністів, що змусять природу жити глибоким психічним життям, змусять її служити лише для того, щоб психічне життя своїх героїв перед читачем відтворити». І може, найкраще «протоімпресіонізм» етюду «Серед степів» засвідчує його суголосність із новелою Михайла Коцюбинського «Intermezzo» (саме на прохання Коцюбинського Мирний і підготував свій етюд). У цьому етюді пейзаж Мирного справляє напрочуд сильне враження ще й тому, що передає відчуття злитості всесвіту й людини, коли макрокосмос стає тотожним мікрокосмосу: «…Співає кругом вас увесь світ, все живе; і ваше серце, тріпаючись, як пташка під сіткою, підспівує світові… Ваше тіло щипає привітний холодок, ваші очі веселить краса світова, вашу душу чарує його щастя. Ви почуваєте, що ви частина того світу, невеличка цяточка його живого тіла, непримітний куточок його безмірної душі. Його мука – ваше лихо; його радість – ваше щастя; його втіха – ваша забавка. Скажи ж мені, царю земний – чоловіче, що твоє, а що світове?»

Перша половина 1880-х pp. була для Мирного надзвичайно плідною. Немовби підбиваючи певні підсумки, письменник десь наприкінці 1885 р. спробував іще раз видати свої твори у двох книгах під спільною назвою «Збираниця з рідного поля». До першої книги мали увійти «Лихий попутав», «П'яниця» і «Товариші», а до другої – «Лимерівна» та «Перемудрив». Утім цензура не дозволила втілити цей намір у життя. Вона не тільки заборонила друкувати повість «Товариші», але й, як писав сам Мирний у листі до Михайла Мочульського, «намірялася розпочати з цього діло». Справу вдалося сяк-так уладнати лише завдяки Єлисею Трегубову, який «довів цензорові, що тут немає ніякого криміналу, коли автор вдається до цензури, котра може негідний задля неї твір заборонити». Таким самим «негідним» твором виявилась і драма «Лимерівна». Отож, у «Збираниці з рідного поля», яка побачила світ у травні 1886 p., були тільки «Лихий попутав» і «П'яниця». У жовтні цього ж таки року окремим виданням з'явилася комедія «Перемудрив». А за кілька місяців до цього, на початку лютого 1886 p., сталася подія, яка круто змінила життя письменника – він обійняв посаду начальника першого відділу Полтавської казенної палати. Це накладало на нього силу-силенну нових обов'язків, які майже не залишали часу для творчості. Відтоді, як писав Єфремов, «службовий Молох почав зазіхати на його всього, на його особу, на ту внутрішню людину, яку Мирний у собі так ревниво оберігав». У змаганні між взірцевим чиновником, «лицарем обов'язку» Панасом Рудченком та письменником Панасом Мирним гору все частіше й частіше братиме перший. Подейкують, що добрий приятель Карпенка-Карого Євген Чикаленко жартома казав: «Яке щастя, що Івана Карповича саме в час вигнали з служби: маємо письменника й артиста». І додавав: «І яке лихо, що не вигнали