Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

стидаєтеся? Панків недорізаних, металістів? Та вони миттю розкусять вашу інструментовку і завиють від захвату. А таки ж знайдеться на цілий зал бодай одна душа, що знається на таких речах. Треба нарешті зірватися, кинути роботу і перейти на творчі хліби — так швидше втягнемось. А Костик: «Хочеш, щоб ми стали ремісниками? Я вже надививсь усіляких груп, що добре починали, а потім продалися...»

«А що, — кажу, — ремісником бути зле? З ремісників виходять майстри. Треба й на публіку глянути, чи нас вона не цікавить?»

«Сергій каже правду, — озвався Віктор. — Треба ризикнути. Ми вже не діти: ще кілька років і розміняємо тридцятку. Тільки шкода, що доведеться підлаштовуватись під чужі смаки, йти на компроміси...»

«Без подвійного життя у наш час не обійдешся».

«Краще я буду писати вірші й сам за себе відповідати, — заявив Костя. — А то бачу, помру від старості, а розв'язки так і не побачу...»

«Якої розв’язки?»

«Я помітив, що життя більшості людей якесь незавершене. Та й кульмінацій, злетів, падінь теж бракує. Сама лише біологія і ще непевна смуга надій, яка кінчається пшиком».

«Хіба життя — це роман?»

«Тому й пишуть романи, щоб позбутися цієї незавершеності».

«Напиши, може, тобі стане легше».

«Дурний ти, Сергію! Прагматик. Ніяк не втямлю, як ти можеш з нами співати. Йди до свого Чернявського і торгуй солодким голоском!»

Тільки я можу стриматися, щоб не дати йому по шиї. Костик — слабке створіння, ніколи спортом не займався. Не пасує його бити. Інколи здається, що так себе поводять ті, хто знаходить виправдання навіть зраді. І таки мене, а не Костю запрошував Чернявський. Його група і за кордоном буває.

«Як на мене, — замріяно мовив Костик, — ліпше стати мандрівними музикантами. Купимо стару машину і будемо їздити по великих містах і виступати на площах. А потім щезнемо, загадкові й невпізнані».

«Сергій пропонує майже те саме».

«Е, не те! Поставивши себе в залежність від заробітку, ми втратимо почуття волі».

Хлопці ще трохи покомизились, а от Марія погодилася відразу. Жінки люблять ризикувати.

Шкода її. Хоча б заміж вийшла. Співу б це не завадило, скоріше навпаки. Вітька любить її, але його відштовхує показна беззахисність. Наче один доторк — і вже рана. Не уявляю Марію літньою або навіть старою дівою, хоч це ближче на часі. Вона — як дух, і не заспокоїться, доки не знайде істоту, рівну собі.

У нас зараз ніби все гаразд. Не сидимо без діла. Костик — і той звик до виступів. Сердега, хотів померти невизнаним генієм. А тут магнітофон купив, стереопрогравач. Книжки вишукує у провінційних книгарнях. Якби я схотів затягнути його в грошове болото, мені б це вдалося. Але я не якийсь там Мефістофель. Просто вважаю, що людина мусить мати все, чого вона варта.

Вітька став теж спокійнішим. Ще трохи, і на нас ніхто не подивиться із зневагою, як на волоцюг. Рок, як говорить Віктор, це суть XX століття, бо в ньому поєднується все: і незавершеність світу, і пересиченість ним, і вічні пошуки спільників.

Марія:

Десь на самому дні заховалась моя самотність. Скоро вона щезне зовсім. І тоді зникну я. Це нічого не змінить: я розчинюся в цьому світі, бо перестала себе йому протиставляти. Він, як і я, прямує до свого кінця. Спочатку щезнуть звірі, птахи, рослини, тоді люди і все ними створене, потворне і гарне.

Коли мене вже перестануть мучити? Коли ніхто не перешкоджатиме моєму зникненню? Життя прожите, криниця вичерпана, дерево виросло, плід дозрів і впав, листя зів’яло. Це — осінь, котра мріє про зимовий сон.

Тиша, прозорість, жовтий і червоний кольори, сивий дим від спаленого листя, мереживо павутиння у найнесподіваніших місцях: на гілляці, у волоссі, між власних пальців...

Увечері, коли стемніє і спалахнуть штучні світла, ми будемо виступати. А поки ще день, і я блукаю прозорим містом, у якому до цього не була і, певно, більше не буду, проходжу повз маленькі будиночки, безлисті хризантеми, горобців на розпорпаних грядках і котів, що блукають між опалих яблук...

Розриваю павутинки на брамі церкви зі срібним дахом, вузькими вікнами і білими як сніг стінами. Двері відчинені, й на них нема павутинки, а то б довелося розірвати ще одну. Я здичавіла від року і почуваюся грішницею, котра повертається з бісівських ігрищ. І винною, дуже винною, сама не знаю в чому. Може, в тому, що в нашому селі немає церкви.

Тут — як у казці. Переступаєш поріг і не дивуєшся надто яскравим кольорам нових ікон, величезним жоржинам, рушникам, рушникам, рушникам, солодкавому запаху людей, котрі були тут вранці, запалювали свічки, молились...

Я стою на порозі. Священик у чорній рясі виникає між рушників і квітів — невже він хоче прогнати мене?

— Я не вмію, — кажу йому і почуття власної провини загострюється. — Я навіть не вмію молитися так, як потрібно.

— Зараз майже ніхто не молиться.

— Я співаю в рок-групі. Ми приїхали на гастролі.

— Як вас звати?

— Марія.

— Дуже гарне ім’я.

— Так звали матір Ісуса Христа і блудницю з Магдали.

Священик киває. Я почуваюся перед ним недоумкуватою, як то буває, коли розмовляють двоє зовсім чужих людей.

— І я не прийшла до вас сповідатися чи каятися.

Священик посміхається.

— Мій син збирається на ваш концерт. Сюди так рідко приїжджають артисти. І люди звикли ходити до церкви. Молоді також. Правда, мало хто потребує святої сповіді. Краще сповідатися ближньому, ніж священику...

— А богові?

— Нині цього не вміють. Люди зараз ніби язичники: раз бог не дає їм, коли вони просять, значить, він не існує. Бог незбагненний, коли у нього не