Віктор Платонович Петров - Походження українського народу

особливо в головніших антропологічних ознаках наша група подолян не являє якогось однорідного типу» (підр. Носова, ст. 116).

Вказуючи на «елементи змішаности в пігментації волосся й очей, в покажчикові голови, зрості і т. п. ознаках». Носів, коментуючи дані щодо пігментації, пише: «Значна кількість мішаного типу (59%) вказує на те, що сучасна українська людність на Поділлі має мішаний характер антропологічного типу, який зберігає в собі досить велику кількість чисто темного типу і, порівнюючи, невелику кількість чисто світлого типу» (підр. Носова, ст. 98). «Очевидно, – підсумовує автор, – тут ми маємо продукт змішування основного темного пігментацією типу з світлими, брахіцефального, можливо, з субрахіцефальним (у всякому разі, не доліхоцефальним), високорослого з середньорослим» (підр. Носова, ст. 118).

Федір Вовк, як ми знаємо, не відкидає змішаности, але він уважав її за кількісно дуже незначну. «Проф. Вовк, – пише з цього приводу Носів, – припускає відхилення від загального типу українців, особливо в прикордонних частинах України, але тільки для нечисленних кількісно осіб. «Наші мате-ріяли, – завважує Носів, – відзначають ці відхилення досить яскраво», та, розійшовшись з своїм учителем у поглядах на однорідність українського антропологічного типу і висунувши тезу про змішаний його характер, Носів тим часом в пояснення цієї зміша-ности не вносить нічого нового. Він лишається на позиціях Вовка і, подібно до останнього, пояснює змішаність впливом сусідніх народів, з одного боку, поляків для ясного типу, з другого – молдаван для темного.

Щоправда, у Носова намітилася тенденція виділяти серед українців Поділля дві різні антропологічні групи: одну–високорослих брахіцефалів і другу – великорослих світлих брахіцефалів з ясним волоссям і ясними очима, але цієї своєї спроби щодо виділення окремих антропологічних типів в складі українського народу він до кінця не довів і жадних остаточних висновків з того не зробив.

Це зробив інший учень Вовка – С.Руденко, який разом з Ів.Раковським опублікував у XXVI томі «Збірника мат.-прир.-лік. секції Наукового Товариства ім. Шевченка» за 1927 р. статтю під назвою «Погляд на антропологічні відносини з українського народу» (ст. 205–218). Як і Носів, Ів.Раковський та С.Руденко положенню Вовка про антропологічну однорідність українського народу протиставили тезу про мішаний антропологічний склад українського народу.

Якщо, за Вовком, елементи змішаности мають обмежений і до того ж периферійний характер, то Раковський–Руденко зовсім обминають ці елементи периферійної змішаности в прикордонних смугах і центр ваги переносять на питання про елементи змішаности в основному складі українського народу. Як Ан. Носів щодо українців Поділля, так вони щодо українського населення в цілому твердять, що взагалі в цілому «український народ є надзвичайно мішаного антропологічного характеру» (ст. 213).

Ствердивши, що «український народ представляє собою мішанину щонайменше шести головних європейських типів» (ст. 210), і в цьому розійшовшись з Вовком, вони, однак, подібно до Вовка, уважають адріятицький, або динарський, тип за основний («основою є, безперечно, адріятицький тип», ст. 213), за «найбільше заступлений з-поміж всіх інших європейських типів» (ст. 211). За підрахунками Раковського–Руденка відсоток динарського типу в складі українського народу становить 44,5% (ст. 213).

За Вовком, динарський тип превалював на всій території України; за Раковським–Руденком, він поширений по всій території України, але превалює тільки на півдні. Південна смуга України – ось та територія, де динарський тип переважає над іншими. «Відсоток представників цього типу збільшується постійно, доступаючись від півночі до полудня так, що в першій, північній полосі він виносить більше як 1/3, в другій, середній, більше як 2/5, в третій, південній, більше як 1/2 всього населення» (ст. 211).

Поруч з цим динарським типом великорослих або вищесереднього зросту темних та мішаних брахіцефалів, Ів. Раковський – С. Руденко виділяють ще інший тип брахіцефалів малого зросту з темним або мішаним забарвленням очей та волосся. «Другим сильно заступленим типом є, – пишуть Раковський– Руденко, – альпійський тип 15, що виносить пересічно 22%» (ст. 218). Цей «альпійський тип в своїй чистій відміні виступає однаково часто на цілому просторі України, мішана відміна цього типу заступлена найчастіше в середній полосі, що безпосередньо злучається з альпійсько-судетськими краями; найбільше заступлений цей тип в південній полосі. Загалом представники цього расового типу займають одну п’яту частину населення в середній полосі» (ст. 211).

Вовк слідом за Амі (Намі), як це згадувалося вище, об’єднував українців разом з південними слов’янами (сербами, хорватами) та чехами й словаками в одну расову динарську групу (темнооких і темноволосих брахіцефалів високого зросту). Дальші дослідники (Матіцка та інші) виділили чехів і словаків з цієї групи і зарахували їх до альпійського расового типу (темний, круглоголовий, малого зросту). Продовжуючи розвивати цю думку, російський вчений-антрополог Чепурковський, в свою чергу, відніс українців також до альпійської раси. Проти цього твердження повстав, однак, Б.Матюшенко. В згадуваній уже статті «Антропологічні ознаки українського народу» (1930) Матюшенко писав: «Треба зазначити, що це твердження не погоджується з даними самого Чепурковського, бо він в багатьох працях підкреслює, крім брахіцефалії та темного забарвлення, високий зріст українців в порівнянні з росіянами і білорусами, тоді ж як альпійська раса характеризується малим зростом. Але, – продовжує автор, – елементів альпійського типу серед нашого населення є чимало, і тому думка Чепурковського почасти вірна, а посередньо вона дає підтримку погляду, висловленому Раковським та Руденком про динарсько-альпійський характер українців» (ст. 249).

Раковський–Руденко зайняли, таким чином, передню лінію між поглядами Вовка–Амі, з одного боку, та Чепурковського – з другого. Вони сполучила обидва ці погляди і відповідно до цього висунул» тезу про своєрідний альпо-адріятицький тип як властиво український. «Оба антропологічні типи: адрія-тицький і альпійський, так дуже злучені численними перехідними постатями, що, – пишуть загадані дослідники, – можемо тут злучити їх в один спільний «альпо-адріятицький» антропологічний тип. Це є, власне, той тип, який покійний наш учитель назвав «українським» типом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатися з українським народом, відразу кидається в вічі» (ст. 211).

Отже, за характеристикою Раковського–Руденка, український тип є не чисто адріятицький (динарський), змішаний альпо-адріятицький. Саме відносно до цього вони й пишуть: після зв’язі між обома згаданими типами і особливий «мішаний» характер обох згаданих типів дозволяє нам злучити оба згадані типи в один спільний «український тип», «динар-ного», як каже Геддон, характеру, що пересічно виносить 66,5% цілого населення (ст. 218).

Вовк говорив про динарців, Раковський–Руденко, в