Марина та Сергій Дяченко - Шрам

Його потягли за мокрий рукав.

— Егерте… Ну що тебе заклинило?! Не вбивати ж, Дрон правий… Якщо всіх убивати, то й майстрових не залишиться… Ходімо, Егерте, га?

Оль і Боніфор уже переминалися біля дверей трактиру, нетерпляче оглядаючись на решту. Хтось узяв Солля під руку.

— Хвилинку, — втрутився Карвер. На нього здивовано оглянулися.

— Хвилинку, — повторив той голосніше. — Дроне і ви, добродії… По-вашому, лейтенант Солль вчинив правильно?

Хтось фиркнув.

— Що за дурня, що за мова перед строєм, правильно-неправильно… Ніяк не вчинив, і добре, що цей дубоголовий живий залишився…

— Неправильно, що озвірів, — зазначив Дрон примирливо. — Годі, Карвере, ходімо…

Тут трапилося дивне. Ковзнувши між гуардами, Карвер опинився раптом просто на тому місці, де стояв досі кравчик. Несильно розмахнувшись, Карвер ударив по калюжі ботфортом.

Запала тиша, як у давно занедбаній могилі. По тілу Солля пробігла судорога; свіжа твань налипла на мундир, патьоками заструменіла по щоці зі шрамом, бурульками склеїла світле волосся.

— Га? — по-дурному запитав хтось. — Аг…а?

— Егерте, — сказав Карвер тихо, — ти так і стоятимеш?

Голос його то наближався, то віддалявся — вуха Солля наче заклало ватою.

— Він так і стоятиме, добродії, — так само тихо пообіцяв Карвер і знову облив Солля смердючою рідотою.

У ту ж мить Карвера підхопили з двох боків Лаган і Дрон, той не пручався і дав відтягти себе від калюжі.

— Та не хвилюйтеся так, добродії… Подивіться на Солля, він же не з люті трясеться… Він хворий-таки, і хвороба його знаєте як називається?

Егерт ледве розліпив губи, щоб вичавити жалюгідне:

— Замовкни…

Карвер пожвавішав:

— От-от… Ви сліпі, добродії, пробачте, але ви сліпі, як компанія кротів…

Скориставшись тим, що Лаган і Дрон розгублено випустили його руки, Карвер поспішив до калюжі, розмахнувся щосили й знову облив Солля.

З вікон і дверей «Вірного щита» стирчали, наче гриби з козуба, голови цікавих.

— Та він п’яний! — панічно викрикнув Боніфор. — Гуард на гуарда…

— Солль більше не гуард! — гаркнув Карвер. — Його честь заплямована, як і його мундир…

Тоді Егерт підвів очі й зустрівся поглядом з Карвером.

Він був на диво спостережливий, цей друг-васал. Довгі роки на других ролях навчили його дивитися й вичікувати. Тепер, прицілившись, він втрапив прямо в яблучко, він виграв, він переміг, і в його очах Егерт прочитав усю довгу історію їхньої вірної дружби.

Ти завжди був хоробрішим за мене, говорили очі Карвера. Ти завжди був сильнішим і успішнішим, а хіба я не розплачувався за це вірністю й терпінням? Пригадай, я стійко терпів найзліші жарти, терпів їх по справедливості, я мало не радів з твого глуму! Життя мінливе, тепер я хоробріший за тебе, Егерте, і справедливо буде, якщо ти…

— Та ти збожеволів, Карвере! — вигукнуло відразу кілька голосів.

…Справедливо буде, якщо ти, Соллю, займеш те положення, до якого зобов’язує тебе твоє боягузтво…

— Це дуель, Соллю! — хрипко вимовив Дрон. — Ти повинен викликати…

Егерт побачив, як друг його кліпнув, десь на денці свідомості Карвера промчала очманіла думка: а що, як усе-таки прорахувався? Якщо викличе? Якщо дуель?

— Це дуель, Соллю… — звучало в повітрі навколо Егертової голови. — Викликай… Зараз або завтра, як хочеш… На світанку, біля мосту… Дуель… Дуель… Двобій…

І тоді Егерт відчув той самий симптом страху, про який змовчала в розмові Фета, — від кожного слова «дуель» йому ставало все важче й важче.

Карвер побачив і зрозумів, його очі, спрямовані на Солля, запалали свідомістю повної й остаточної безпеки.

Дуель… Дуель… Двобій…

Десь у глибині Егертової душі метався колишній Солль, скаженів від безсилої люті, наказуючи негайно вихопити шпагу й провести в багнюці біля ніг Карвера риску… Але страх уже повністю підпорядкував собі колишнього лейтенанта, зломив його, паралізував і штовхнув на найганебніший для чоловіка злочин: відмову від двобою.

Егерт відступив на крок, темне небо вертілось над його головою, як божевільна карусель. Хтось ойкнув, хтось застережливо закричав, і тоді лейтенант Егерт Солль повернувся й побіг.

Того ж вечора, залишивши в рідній домівці обліплений брудом мундир і прихопивши з собою тільки дорожній саквояж, гнаний нестерпним страхом і ще важчим соромом, Егерт залишив місто.

За помутнілим віконцем швидко вечоріло. Диліжанс жалісливо постогнував на вибоях, Егерт сидів, забившись у куток, і байдуже дивився на сіре, одноманітне узбіччя, що невтомно бігло назад.

Від дня, а точніше, з ночі його втечі з Каваррена минуло тижнів три; відчуття кінця світу й життя, що заволоділо тоді Егертом і підштовхнуло його до втечі з дому, з міста, з мундира й власної шкури, — жахливе, болісне відчуття тепер притупилося, і Солль просто сидів у запиленому кутку диліжанса, підмостивши руку під підборіддя, дивився у вікно й намагався ні про що не думати.

Саквояж його не помістився на багажній полиці, й тепер плутався під ногами, заважаючи сховати їх під сидіння; все багажне відділення заповнювали вузли й кошик, що належали мандрівному торговцеві. Сам торговець, жовчний і жилавий старий, сидів навпроти. Егерт чудово розумів, що має повне право потіснити його речі заради власного саквояжа, але не наважився сказати навіть слова на свій захист.

Місце поряд із старим займала гарненька, юна, трохи боязка особа — очевидно, дівка передчасно вилетіла з отчого гнізда, щоб вирушити на пошуки роботи, чоловіка й пригод. Зацікавившись було Егертом і