Борис Опанасович Комар - Мандрівний вулкан

берега сидів чорночубий юнак у синьому спортивному костюмі. Поруч з ним лежав водолазний костюм, шолом, ласти і фотоапарат, дбайливо загорнутий у прозорий водонепрониклий мішечок.

Юнак був дуже змучений, виснажений, але його бліде, змарніле обличчя світилося радістю. Задерши голову, він дивився на голубе безхмарне небо, на сонце і щасливо усміхався.

До нього підійшла блакитноока дівчинка з квітчастим відерцем та зеленим пластмасовим совочком і запитала:

— Ти — водолаз?

Юнак навіть не поворухнувся.

Тоді дівчинка підступила до нього ближче, майже впритул, і запитала вдруге:

— Ти — водолаз?

Він ковзнув по ній відсутнім поглядом:

— Що кажеш, Оксано?

— Я не Оксана, а Оля, і питаю: ти — водолаз?

— Угу, водолаз… — кивнув байдуже й знову задивився на небо, на сонце.

Дівчинка образилася, що він не побажав з нею розмовляти, незадоволено надула губи й пішла до води.

— Мамо! Мамо! — пролунав невдовзі її дзвінкий голос. — Іди швиденько сюди! Тут стільки плаває рибок! Стільки рибок!..

Юнак, учувши те, здригнувся, сторожко поглянув довкола. Угледів своє морське спорядження, фотоапарат і спохмурнів, зіщулився. Потім стріпнув головою, мовби хотів одігнати від себе якісь неприємні думки, підвівся, ступив крок, другий… захитався і впав на м’який пісок.

Його відразу ж оточила юрба. Перенесли в затінок, приклали до лоба змочену у воді хустку, заходилися робити штучне дихання. Одначе ніщо не допомагало — він не приходив до пам’яті.

Зателефонували на медпункт. Незабаром примчала машина швидкої допомоги. Уже немолодий лікар оглянув непритомного й наказав двом помічникам-санітарам забрати хворого та його речі до машини. Ті обережно поклали юнака на брезентові носилки й понесли з пляжу.

Юнак опритомнів лише на третій день. Розплющив очі, важко зітхнув, наче після тривалого бентежного сну, й довго дивився в стелю. Потім, поволі повертаючи голову, неквапливо став розглядати лікарняну палату.

Раптом його кволий, пригаслий погляд зустрівся з двома іншими, пильними й тривожними, поглядами. Один з них належав заплаканій, запечаленій жінці, другий — мужньому, стриманому чоловікові, які сиділи поряд його ліжка.

Жінка підхопилася з стільця, взяла юнака за руку:

— Вітю, любий, ти мене впізнаєш?

Він зімкнув докупи брови, намагався щось пригадати, але так і не згадав. Заперечно похитав головою.

— Не знаю…

— А мене, синку, впізнаєш! — нахилився над ними чоловік.

— Не знаю…

Жінка з розпачу зойкнула, впала чоловікові на груди.

Юнак байдуже відвернувся од них і втупився в широке світле вікно, за яким голубіло лагідне небо, променилося яскраве сонце, котило до берега безкрає море.

У супроводі медсестри до палати зайшов лікар-психіатр, жвавий сивовусий дідусь.

— О, бачите! Чи не я говорив, що ваш син очуняє? — сказав він задоволено, поглянувши на хворого. — Вітаю тебе, хлопче! Молодчина! Хвалю!

Але той, ніби й не до нього зверталися, так само непорушно дивився у вікно.

— Прострація… Елементарна прострація… Хвилюватися немає причини. Таке іноді буває після глибокого нервового струсу. Потім психіка поступово стабілізується і хворий видужує.

Лікар звелів сестрі залишитися в палаті біля Віктора, а сам разом з його батьками вийшов у коридор.

— Тепер, шановні, прошу до головлікаря. Він хоче з вами побачитися.

У кабінеті головного лікаря клініки сиділи на дивані, обтягнутому лляним чохлом, двоє літніх чоловіків. Один у білому медичному халаті, другий у звичайному буденному одязі — сірому шерстяному костюмі, салатового кольору сорочці і бордовому з чорними навскісними смужками галстуці. Вони розглядали розкладені на продовгуватому журнальному столику якісь знімки.

— Пробачте, — звернувся до них, увійшовши до кабінету, дідусь-психіатр. — Це батьки Соколюка…

Чоловік у халаті, судячи з усього — головний лікар клініки, підвівся з дивана, привітно кивнув обом, батькові й матері, і показав їм на крісла біля журнального столика:

— Сідайте, будь ласка.

Вони втомлено, наче після довгої ходьби, опустилися в м’які крісла.

— Уже провідали сина? — запитав головний лікар.

— Провідали… — зітхнувши, відповів батько.

— Та ви не розстроюйтесь. Сподіваємось, усе закінчиться благополучно… Проте ви повинні нам допомогти вияснити дещо.

— Кажіть… В чому зможемо, в тому й допоможемо…

Головний лікар пройшовся по кабінету, зупинився коло письмового столу, заглянув у якісь папери, повернувся назад, знову присів на диван.

— По-перше, скажіть, чим хворів ваш син раніше?

— Крім простуди, грипу, нічим, — мовила засмучена мати.

— І того дня, як вилетів на планері, він теж був здоровий?

— Цілком здоровий, інакше йому не дозволили б політ, — сказав батько.

— Коли це було? Якого числа він вилетів? — запитав чоловік у сірому костюмі.

— Дванадцятого липня. Майже два місяці тому.

— І ні разу після цього не повідомив вам про себе?

— Ні разу…

— А не пам’ятаєте, що він брав з собою у політ?

— Чому ж не пам’ятаю? Узяв фотоапарат.

— І більше нічого?

— Більше нічого.

— Погляньте, будь ласка, на ці фотографії, — показав чоловік у сірому костюмі на знімки, розкладені на журнальному столику. — Може, ви підкажете нам, де він міг таке зняти?

Батько з матір’ю схилилися над столиком, довго й уважно розглядали знімки. На перших двох була знята хмара, схожа на верблюда. Це улюблене заняття сина — фотографувати чудернацькі хмари. Потім — юрба людей, які підстрибували й реготали, наче божевільні, якась вродлива дівчина, літній чоловік зі шрамом через усю ліву