Микола Васильович Білкун - Роман шукає

й скоса глянула на мене, ще більше наїжачилась. Треба ж було, щоб оту свою, я так вважаю, вигадану історію Біля розповів колись у присутності Люди…

За ці дні Люда схудла, змарніла. Та чим їй можна було зарадити? І чим можна було зарадити Анциперовій дружині? Вона не плакала. Вона йшла за труною, нічого не бачила і тільки безнадійно похитувала головою, ніби підтакувала сумним своїм думкам…

А Ігор Максимович Вербицький плакав, крадькома витираючи очі хустинкою, ніби йому впала в око порошина, підтримував під руку Анциперову дочку — молоду, бліду, красиву жінку в жалобі. За ними йшов Мартин Угович Вайл, який приїхав із Риги на похорон Анципера. Обличчя його ніби стягло судомою, але голову він тримав високо, рівно, як у строю…

Пливла над головами труна, і лежав у ній небіжчик з високо піднятою головою посивілого шпака — теж як у строю…

Я думав про те, що ніколи вже не поговорю із Семеном Архиповичем Анципером. А міг же з ним побачитися, якби спочатку не поклав цю справу до нижньої шухляди свого столу, у «довгий ящик»… Можливо, я дізнався б про таке, про що вже ніколи не дізнаюся. Навряд чи залишив він якісь записи чи щоденники. Семен Анципер за своїм характером мало схожий був на людей, схильних вести щоденники. Ніколи я з ним не розмовляв, навіть у вічі йому ніколи по подивився, а здавалося, що добре знав і розумів його…

Над труною запурхав барвистий метелик. Наче літо поверталося… Тепло, тихо, ні вітерцю, ні хмариночки, небо синє, а сонце не бліде, не осіннє, навіть припікає. Якби не жовте листя кленів, можна було б подумати, що це не початок жовтня, а червень стоїть. Тополі й вишні ще зовсім зелені. На могили часом печально злітав жовтий лист з клена, сумно червоніло листя дикого винограду, важко обвисли в зажурі кетяги горобини…

Літні люди, товариші Семена Анципера по роботі, несли на подушечках його ордени й медалі. Бойових орденів і медалей було менше, ніж тих, що Анципер одержав по війні, «Знак Пошани», орден Трудового Червоного Прапора, медаль «За трудову відзнаку», ювілейна Ленінська медаль…

Дикий голуб перелетів з камінного хреста на залізний, пофарбований зеленою олійною фарбою. Посидів, покрутив кругленькою голівкою і полетів у жовто-зелену гущавину листя. На зеленій траві — руді брили землі. Зараз із-під лопат копачів вони погуркотять на віко труни, а рудий горбок сховається під вінками із соснових гілок, під живими і паперовими квітами, під чорними стрічками із золотом літер…

Людей на похорон зійшлося багато. Серед них було чимало хлопчиків і дівчаток — школярів. Вони несли вінки й квіти з дуже заклопотаним виглядом, весь час боялися зробити щось не так. Це були «червоні слідопити». Семен Архипович частенько відвідував школу, де вони навчалися, розповідав їм про війну, допомагав у їхніх пошуках…

— От і нема нашого Анципера… — сумно сказав мені Ігор Максимович Вербицький. — Ви його знали?

— Ні. Тільки з розповідей.

— Шкода. Дивовижний чоловік пішов від нас. — Він помовчав. — А як ваші справи посуваються?

— Посуваються, — невпевнено сказав я. — Пам’ятаєте, ви розповідали про чоловіка, що торгував на Євбазі золотими зірками, зробленими з консервної бляшанки? Ще в зв’язку з цим ваші супутники згадали про нагороди загиблого Голобородька…

— Так, пам’ятаю. А що?

— Ми перевірили на всяк випадок. Навіть книжку орденську в архіві відшукали. Всі ці нагороди належали зовсім іншій людині. Теж льотчикові, підполковнику Карпову. Він загинув на фронті. В орденській книжці його прізвище було змите вапняною водою, і туди вписано прізвище Голобородька.

— Он як! — здивувався Ігор Максимович. — Але як це пов’язане із вбивством? Якби Голобородько когось убив, то це, звичайно, мало б значення. Але ж його самого вбили…

— Не знаю, — знизав я плечима. — Та якийсь зв’язок тут є…

До нас підійшли Мартин Угович Вайл і Ярослав Макарович Іванченко. Ціпок, на який злегка спирався Ярослав Макарович, мав руків’я, різьблене із слонової кістки, і, здавалося, був призначений більше для того, щоб підкреслити прихильність свого володаря до старожитніх звичаїв, аніж для діла. Широке, розповніле обличчя Ярослава Макаровича дещо видовжувала гостра борідка, темний, але не чорний костюм був бездоганного крою, на шиї не краватка, а чорний метелик. Такий собі підстаркуватий бонвіван. І тільки в очах сум і біль.

— Боюся, — звернувся я до нього, — що мої відвідини будуть сьогодні невчасні. І все ж…

Ярослав Макарович якусь мить щось про себе зважував, а потім вирішив:

— Приходьте. Як і умовились, між восьмою і дев’ятою.

— Знову вас запрошують у неробочий час? — спитав Ігор Максимович. — На добровільних, так би мовити, засадах?

Я подивився на нього з підозрою: знає про наші «добровільні засади» чи це у нього випадково вийшло?

— Ти його в майстерню запрошуєш? — спитав Ігор Максимович у Іванченка.

— У майстерню.

— А нам з Мартином можна прийти? Подивимось на твою «скульптуру навпаки» в закінченому вигляді.

— Приходьте.

— Тільки ми звільнимося пізніше. О десятій не буде надто пізно?

— Ні.

Я помилився, коли думав, що Анциперова дружина нічого не бачила навколо себе. Все, що треба, вона бачила. Після похорону вона підійшла до Люди і неголосно, стримано, але так, що усім навколо було чути, сказала:

— Я не хочу, щоб ви почували себе винуватцем… Це не ви. Це війна. У мого чоловіка не було ніг, у нього було покалічене серце й зношені судини… Тромб міг утворитися в будь-яку хвилину. Я лікар, я це розуміла раніше й розумію зараз.

Люда низько схилила голову…

Майстерня скульптора Іванченка була поділена на дві нерівні частини, нічим, власне, не розгороджені: більша — з брудною підлогою, з полицями по стінах, з мольбертами, з натягнутими на підрамники полотнами, з підставками під скульптури, накритими мокрим ганчір’ям, із сіро-зеленою глиною і нерівними брилами мармуру, а в другій, невеличкій частині, в кутку, — килими на стінах, на підлозі, килимом вкрита м’яка тахта, на якій можна було