Карл Хайнц Вебер - І мертві залишають тіні

про справедливість і несправедливість цих смертей, а також про те, чи не спіткає така сама доля і її Крістіну?

Чоловік слухає, потім лагідно гладить її волосся, щоки, хоча нічого й не каже, не шепоче їй нерозумних, беззмістовних слів, але своєю мовчанкою підтримує міцніше, ніж доброзичливими словами. І жінка відчуває, що зараз — така ніч, коли вони, може, по-справжньому належать одне одному. Хоч би тому, що вона може сказати йому все. Абсолютно все.

Дощ перестав. Перестав він уже давно, і земля парує. Темні хмари зникли, попливли кудись далі на захід. Серп півмісяця заливає світлом небо, видно навіть деякі зірки. Березнева ніч, світла, синювато-прозора, тепла ніч, заманлива й небезпечна, бо оманлива…

Тої ночі була ще й повітряна тривога. Стріляли зенітки, але бомби не падали. Принаймні у тому районі Берліна, де вони тоді жили. Вони пішли у бомбосховище — і Джеймс наполіг на цьому, і заради Крістіни. В таких випадках він завжди був наполегливий…

«Дитина? Подумай про дитину!»

Були й цікавіші дні та години у її житті зі Стюартом Джеймсом О'Дейвеном. Кращі й страшніші. Але Беата Келлер згадувала саме цю ніч, яка була понад двадцять п'ять років тому.

Старший лейтенант державної безпеки вже пішов. Він розпитував її, слухав відповіді, а потім залишив жінку наодинці з її думками.

Чому допитуються про Джеймса? Чому запитують про його могилу? Невже все це пов'язане з нею? Чи з ним? А може, їх цікавить той, живий, який про все знав? Той, чиє ім'я вона вимовила тоді, у березні 1942 року, коли назвала Джеймсові батька своєї дитини: гауптштурмфюрер СС доктор Арнольд Гегеман.

— Взагалі фрау Келлер справляє непогане враження, — розповідав старший лейтенант Гайнсен, коли вони поверталися назад. — Вона наче уособлення милосердя. Добра, по-материнському добра, самаритянка. До її кругловидого обличчя, сірого волосся й трохи повнуватої фігури дуже пасувало б вбрання черниці. Вона запевняє, що не знає ні могили в Берліні, ні хто похований у ній. Пастор Нійтман, мовляв, розпорядився від імені церкви доглядати кілька могил, у тому числі й могилу О'Дейвена. А після смерті Нійтмана вона, каже, й далі перераховувала гроші щорічно, не змінюючи прізвища відправника, бо, на її думку, для цього не було підстав. Це звучало дуже переконливо й, безперечно, відповідало її скромному способу життя.

— Може, й так, — сказав Госс. — Беата Келлер — ангел милосердя з Нествіка. Про це говорили і дільничий уповноважений, і священик у Мельхові. А ангели не брешуть. Та все-таки її свідчення фальшиві. Пастор Нійтман ніколи не брав на себе від імені церкви обов'язків перераховувати гроші на догляд за могилою в Берліні. Прізвище Стюарт Джеймс О'Дейвен не згадується ніде в церковних книгах. Я переконався в цьому на власні очі.

— І?

— Поки що ніякого «і». Я лише констатую факт, що могилу О'Дейвена доглядали не за рахунок церкви.

— Отже, пастор робив це за власний кошт.

— Він або фрау Келлер.

— Точніше, він і фрау Келлср. Спочатку він, а після його смерті — вона.

— Це ще під сумнівом, товаришу Гайпсен.

— Ви сумніваєтесь?

— Ні, просто лишаю це питання відкрите. Хтось із них повинен був знати чоловіка, який похований у Берліні під прізвищем О'Дейвен.

— Оскільки фрау Келлер заперечує це щодо себе…

— А вважається ангелом милосердя із Нествіка…

— Ви скептик, товаришу капітан.

— Гаразд, поживемо — побачимо…

На цьому Госс хотів закінчити розмову, бо вона стала просто балаканиною, яка нічого не давала. Крім того, Гайисену треба було зосередитись за кермом: вони неодмінно мали встигнути до поїзда, яким повертався з Мюнхена професор Майнк, і тому не могли гаяти жодної хвилини.

Вони довго їхали мовчки, і лише в передмісті Берліна старший лейтенант Гайнсен знову повернувся до цієї розмови.

— Ви її не бачили. Маю на увазі фрау Келлер. Але, мабуть, я дав себе обдурити. Я завжди чомусь трохи ніяковію, коли розмовляю з такими жінками. Вона нагадала мені мою матір, коли я був ще дитиною. Лагідну, доброзичливу, без будь-якої фальші, до неї одразу проймаєшся довір'ям…

Манфред Госс не відповів. А що він міг сказати? Погодитись? Звичайно, погодитись, навіть щиро. Вони ж бо люди, а не роботи. Але наголошувати на цьому зайве. Гайнсен ае виправдовував себе. Він не хотів видатися зацікавленим. Госс це відчував. Об'єктивні факти не повинні бути розмиті особистими вподобаннями.

Щоб допомогти Гайнсену, він запитав:

— Ви розмовляли з фрау Келлер про пастора Нійтмана. Що вона думає про нього?

— Поважає його. Він, за її словами, був добродушною людиною. Старший від неї. Він дав їй притулок, наповнив її життя новим змістом.

— Вона родом не з Нествіка?

— Ні. Народилась у маленькому містечку поблизу Касселя. Війна загнала в Мекленбург. У сорок п'ятому році Нійтман дав їй притулок. Відтоді вона там живе і каже, що залишиться до кінця днів своїх. Улюбленій справі віддається до останку. А сфера її діяльності не обмежується цією місцевістю. Вона розповідала мені, що…

Госс усміхнувся. Важко було відвернути думки Гайнсена від цієї жінки.

— Зупинімося на пасторі Нійтмані. Вони обоє разом прожили рівно двадцять років. Отже, вони не лише добре вивчили одне одного, але й кожен з них знає все і про минуле іншого. Ви не спробували дізнатися щось про це?

— Якщо говорити словами Томі Кушеля, то я вже покушпелився. Спочатку навіть здалося, ніби я натрапив на гарячий слід. Фрау Келлер, власне, згадала, що Нійтман у сорок п'ятому році кілька місяців був у Берліні. «Ось бачите, — сказав я їй, — відтоді він, мабуть, і знає О'Дейвена». Але вона сказала, що це неможливо, бо Нійтман прибув у Берлін лише наприкінці березня. Отже не він той священик, який брав участь у похороні О'Дейвена.

— Так сказала фрау Келлер?

— Ні, я зробив такий висновок. Про похорон О'Дейвена ми не говорили. Я взагалі намагався не згадувати подробиць. А