Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

— Думаєш, Вєрко, я не знаю, чия дитина? — Шкалик знову підморгує на живіт. — Хе… Я все знаю. Але мені плювати на політику. Я брігадєр. О! — Він піднімає палець догори. — Отвічаю за те, щоб усі на роботу в колхоз ходили і щоб на полі родило. Що-небудь, аби тіко родило. Указав колись Йось кок-сагиз[3] сіяти — нате вам кок-сагиз. Нате — робіть гуму, якщо вам її більш нема з чого робити. Дурне то растєніє було, непотрібне, але указ є указ. На то й держава, щоб указувати, щоб порядок тримати. Сказав Микитка перед королевою на колінця падати — попадали, почті всі поля під її благородіє віддали. Знаєш, що таке — королева полів? Знаєш?.. Усі знають… Любов Микитчина — от що таке та королева. А як Микитку зіштовхнули, вже й кукурудзи не треба, вже, кажуть, прийшло указаніє буряки сіяти, щоб жизнь у трудового народу солодша була, значить. Воно б лучче льон і бульба, наші поля для них більш підходящі. Але хай гречка, аби не суперечка. Я конєшно, людина в колхозі не остатня — брігадєр все-таки. Але що від мене завісить? Нічо’! Того й не спорю з начальством — йому видніше. Главне — не лізти на рожон. Це закон виживання. Правильно кажу? Правильно! А той светр я зразу впізнав. Його ж тітка Ганька для Федька в’язала. Ми ж, Вєро, з твоїм Федьком, щитай, разом виросли. І цей ліс знаємо, як своїх п’ять пальців. А як Федько був лісником…

Мама блідне, хапається за живіт. Я кидаюся до мами.

— Щось у горлі пересохло, — кахикає Шкалик.

Мама повільно, перевалюючись як підбита качечка, йде на кухню, приносить пляшку, кладе нарізане сало. Шкалик сам наливає. З кожною чаркою його мова стає плутанішою.

— Дурак твій Федько, Вєрко. Ох і дурак! Утікти з самого Себіру і добиратися аж сюди, щоб так… Ет! Та я б… якби, борони Боже… Я б знайшов собі ядрьону бабу десь у тайзі і сидів би під її спідницею, як миш під помелом. У тайзі теж люди живуть. Кажу ж, главне — не лізти на рожон. А він… І так само, як батько і брат. Судьба, значить. Так тоді ж война була. А теперка… І що в тобі такого, Вєрко, щоб аж через усю Расєю й Україну до тебе сюди добиратися? Ну, не тіпайся так — тобі ж не можна, ще розродишся раньше времені. Воно мені тре’?

Мама просить мене вийти надвір. Мені не треба чути, про що вона буде говорити з дядьком Дем’яном — це доросла розмова.

Ну, не треба, то й не треба. Але я не така вже й мала, щоб не здогадатися, на що бригадир щойно натякав. Отже, той зарослий, обідраний, мокрий як хлющ прошак, який приблукав до нас дощового дня минулої осені, і той чоловік, який невдовзі потому загинув у лісі, — одна й та сама людина? Він був у татовому светрі. Авжеж, був. І не тільки у светрі, але й у татових чоботях. Про це я ще тоді знала, але… А тепер бригадир Шкалик натякає, що то… мій тато?

А як справді? Бо чого б мама так зблідла? А тоді вона плакала і плакала, як за мерцем. Мій тато… Сльози душать мене, але гнів не випускає їх на очі, висушує ще в залозах, тільки дряпучі кристалики солі з висохлих сліз боляче шкрябають канальці. Лоскоче в носі. Якщо то справді був мій тато, то чому мама нічого мені не сказала? Як вона могла? Я ж навіть не підійшла до нього, навіть не пригорнулася. Ще й сердилася, що мама якомусь там прошакові татків одяг дала, його діряві кирзові чоботи на таткові юхтові поміняла. Якби ж я знала… І дитинка… Тітка Калина весь час тяжко зітхає, що в нас байстрюк буде. «Ой пішов поговір селом, як чарка за столом. Що то теперка буде? А що в школі постановлять? Учителька і байстрюка привела. А чия ж то тая неїна дитина? Ще й з теї роботи, що має, ослобонять. І як то ви, дві бідосі, жити будете?»

Але якщо тато аж із Сибіру втік і прийшов до нас… Якщо так, то дитинка — ніякий не байстрюк. А може, цей Шкалик бреше? З того часу, як він став не Дем’яном Охманюком, а просто Шкаликом, з того самого часу, як він узявся щоранку причащатися самогонкою по хатах, коли йде роздавати накази, кому на яку роботу виходити… Так, саме з того часу в голові у нього все плутається. От і тепер, мабуть, наплутав. Наплутав дурний Шкалик! Бо якби то справді був мій тато, то хіба міг би він отак пройти мимо мене і навіть не обняти?

Шкалик ледве виповзає з дверей. Тримається руками за стіну, намацує землю ногами і невпевнено шкандибає до хвіртки. Але тільки-но стіна закінчується, падає за рогом на траву. Тепер він буде так лежати, аж поки не проспиться. На нашій вулиці вже немає такого двору, на якому б хоч раз не спав бригадир Шкалик.

Кидаюся до хати. Тепер моя черга поговорити з мамою по-дорослому. Авжеж, по-дорослому. Бо я вже немаленька — мені скоро дев’ять років буде. І я маю право знати.

Очі в мами і справді, як дві сливки-тернівки. Тільки тепер вони покриті сивою памороззю. Бліде набрякле обличчя залите потом і перекошене від болю.

— Біжи, доню, до фельдшерки в амбулаторію. Хай Ліда прийде. Хутчіше, дитино!

Амбулаторію в селі відкрили зовсім недавно. Збудували нову сільраду, а старий будиночок, в якому вона була доти, підремонтували, підфарбували і віддали