Наомі Новік - Відірвана від коренів

— Я не ночуватиму у вашому домі! — Сказала я. — А якщо ви не відвезете мене, я піду пішки; і все ще буду там швидше, ніж будь-яка інша допомога!

— Достатньо! — мер гаркнув на мене. — Слухай, ти, дурна дитино…

Вони боялися, звичайно. Вони думали, що я втекла, і що я просто намагаюся дістатися до свого дому. Вони не хотіли чути моїх благань про допомогу. Я думаю, більшою мірою через те, що вони відчували сором, коли віддавали чиюсь дочку до Дракона — хоч вони й знали, що це було неправильно, вони робили це, тому що у них не було вибору, і це не було достатнім приводом для бунту.

Я зробила глибокий вдих і використала свою зброю vanastalem знову. Дракон був би задоволений мною, я думаю, тому що кожен склад я вимовила з різкістю свіжовідточеного леза. Вони відсахнулися від мене, коли магія пішла кружляти навколо мене, така яскава, що вогонь з каміна померк в порівнянні з нею. Коли магія розсіялася, я стала на кілька дюймів вище на сміховинно високих підборах чобіт, і одягнена, як королева у жалобі: в літник з чорного оксамиту, облямований чорним мереживом і вишивкою з маленьких чорних перлини, застиглих на моїй шкірі, яка півроку не бачила сонця, повні рукави обвилися навколо моїх рук разом зі смугами золота. І над усім цим з'явилося ще більш екстравагантне яскраве пальто з золотого і червоного шовку, обрамлене чорним хутром на комірі і стиснуте на талії золотим поясом. Моє волосся було спіймане у позолочену сітку з вкрапленнями невеликих дорогоцінних каменів.

— Я не дурна, і не брехунка, — заявила я, — і якщо я не зможу зробити нічого доброго, то зможу по крайній мірі, зробити хоч щось. Дайте мені сани!

Звичайно, це допомогло, ніхто з них не знав, що це заклинання було досить простим чаклунством, тому що ніхто з них не бачив подібної магії раніше. Я не просвітила їх. Вони причепили чотирьох коней до легких саней і помчали мене, щільно упакувавши у ковдри, по дорозі вздовж річки, в моєму ідіотському, але теплому! одязі. Це був швидкий гон, і я дивилася на дорогу, вкриту втоптаним снігом, затамувавши подих, але не настільки швидкий і досить незручний, щоб я не поверталася до думки про те, як мало у мене шансів зробити хоч що-небудь, і як легко я могла померти без всякої користі.

Борис сам визвався відвезти мене: він відчував провину, яку я розуміла без слів. Від сім’ї була відірвана я, а не його дитина, не його дочка. Вона сиділа в безпеці вдома, можливо, вже були залицяння або навіть заручини. А я була обрана лише чотири місяці тому, а мене вже не впізнавали.

— Ви знаєте, що сталося в Дверніку? — Запитала я його, сівши зручніше під купою ковдр.

— Ні, жодної звістки, — відповів він через плече. — тільки сигнальні маяки. Гонець вже мав би бути, якщо тільки… — Він зупинився. «Якщо тільки його встигли відправити», хотів він сказати. — Ми зустрінемося з ним на півдорозі, я думаю, — закінчив він замість цього.

З важкими кіньми мого батька і його великим універсалом нам потрібен був довгий літній день, щоб від Вільшанки доїхати до Дверніка, з перервою посередині. Але в середині зими дорога була втоптана кінськими ногами, глибоко промерзла і була твердим покриттям з тонким шаром снігу зверху, погода була ясною і коні підковані для жорсткого крижаного покриття. Ми летіли всю ніч, а за кілька годин до світанку змінили коней у Вйосні, ненадовго зупинившись: я навіть не вилазила з саней. Вони не ставили ніяких питань. Борис сказав тільки,

— Чарівниця до Дверніка, — і вони почали поглядати на мене з цікавістю і острахом, але й з не меншим сумнівом, і, звичайно, не впізнали. Поки вони запрягали свіжих коней, дружина конюха вийшла до мене зі свіжим м'ясним пирогом і чашкою гарячого вина, тримаючи їх і руках, у товстій шубі накинутій на нічну сорочку.

— Чи не хочете ви перекусити, міледі? — спитала вона.

— Дякую, — сказала я ніяково, відчуваючи себе самозванцем і на півдорозі до злодійки. Я не дозволила, щоб їжа затримала мене, і тому зжерла пиріг в десять укусів, а після цього проковтнула вино — в основному тому, що не могла придумати, як зробити, щоб їм не було прикро.

Вино зробило мене легковажною і трохи веселішою, світ став м'яким, теплим і комфортним. Я відчула, що набагато менше хвилююся, (що означало, що я занадто багато випила), але в будь-якому випадку я була вдячна за їжу. Зі свіжими кіньми Борис поїхав швидше, і через годину їзди небо попереду нас посвітлішало, і ми побачили вдалині хлопця, який швидко крокував назустріч нам пішки по дорозі. Але коли ми підіїхали ближче, виявилося, що це був не хлопець. Це була Кася, в чоловічому одязі і важких черевиках. Вона підійшла прямо до нас: ми були єдиними, хто їхав у Двернік.

Вона вчепилася в сторону саней, важко дихаючи, зробила реверанс, і без паузи випалила:

— Вовки з Вуду покусали худобу, більшість, і якщо корова встромлює свої зуби в людину, то заражає її теж. Ми зігнали худобу в одне місце, але нам не вистачає людей… — тим часом я вибралася з купи ковдр і потягнулася до неї.

— Кася, — сказала я задихано, і вона зупинилася. Ми завмерли, дивлячись одна на одну, протягом деякого часу, і тоді я сказала, — Швидше сідай, я тобі розкажу все по дорозі, поки ми будемо їхати.

Вона вилізла на сани і залізла поруч зі мною під купу