Ніна Леонідівна Бічуя - Шпага Славка Беркути

поруч з його серцем інше — таке маленьке, крихітне, і тепліше йому було серед вітру й осені. І не такими страшними здавались кулі. «Чи задоволені ви з мене, дорога вчителько?» — запитав у листі той молоденький вояк, і побачила вчителька його маленьким, бистрим, погляд з-під пелехів. Для учительки учні завжди дітьми зостаються. Так-то воно, Стефку... А ти чи не спати захотів, хлопче?

«А мене баба кукуликом кликала», — хотів похвалитися Стефко, але стулив губи, соромився таке говорити, і погляд поколючішав:

— Не хочу я спати. Я вже геть піду.

Кавка знову глипнула на хлопця круглим оком — зацікавилася рухом у кімнаті, бо сама вже втихомирилася було, не літала туди-сюди, не смикала Стефка за чубок, не дзьобала його черевиків.

Шкода було йти з теплої хати. Отягаючись, засував руки в рукави. Шапку все ніяк не міг знайти на вішакові.

«Мене баба кукуликом кликала».

Учителька не приспішувала. Приглядалась, як Стефко одягається, і все немов чекала чогось, і Стефко чекав. Однак нічого не трапилось, учителька мовчала, і тоді він сам відважився:

— Я ще до вас прийду. На сороку подивитися.

Ніби не питав, а просто так собі сказав, знаючи, що йому не відмовлять, і таки вгадав, бо Надія Григорівна ще більше ніби потепліла. Погладила Стефка по шорсткій голові, подумала, що треба ту голову як слід вимити, сказала:

— То добре, що прийдеш. Я буду дуже рада. Коли хочеш — заходь, чуєш?

— Я прийду.

І ще згадав:

— А як ви сороці крило лікували — наживо чи замертвляли?

— Не замертвляла, — чомусь усміхнулася Надія Григорівна. — Там тільки вивих був, усе зразу на місце стало.

Тепер таки треба було прощатися. Не мав про що питати.

— Я вже йду, — зітхнув Стефко. — До побачення...

«Баба мене кукуликом кликала».

15. Чому ти так зробив, тату!

Місто на пагорбах. Нерухоме, як глибокий потік, — у вузьких вулицях, де пішохід ледве може розминутися з автомобілем. А он там сутіски розступаються, ширшають, наливаються галасом і гуркотом, блиском широких вітрин і вікон впереміж із високими брамами. Прохідні двори, залиті асфальтом і заставлені зеленими лавками — самотніми, без дерев. Двори-колодязі з довжелезними переходами балконів і вугластими тінями, які ніколи не гинуть. Залишені нарозтвір майданчики біля нових будинків.

Місто Юлько ніяк не міг відділити од батька: батько відкрив йому місто.

«Мовчи, сину, я говорю сам до себе...».

Навіщо ти так зробив, тату?

Голуби сірими, ситими, як у котів, спинами обліпили піддашшя. Міських голубів Юлько не любив, були вони якісь ліниві, байдужі, мовби їх ніщо на світі не обходило, опріч крихт, підкинутих дітьми й старими бабусями.

Довга стіна чорних дерев. Яскрава пляма якоїсь афіші. Зелено-червоний кіоск на розі — квіти у вазонах, білі хризантеми, їх обтинають під корінець, коли хто не бажає купувати з вазоном, — і тоді біла хмарка пливе в густому натовпі.

Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: «Он Юлько Ващук, це його батько...».

«Не ходи, Юльчику, в двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший, сину, вони не з твого кола...».

Юлько бачив себе у колі — мовби відділений од решти, розумніший, кращий, здібний. «Он Юлько Ващук — то його тато!»

Добре б завтра прокинутися раптом кимось іншим — не Юльком Ващуком, ні, ким завгодно, аби не Ващуком. Звичайним, буденним. Встати, вмитись, щось буркнути матері, коли вона попросить купити хліба, грюкнути дверима і вийти на вулицю — також звичайну, буденну, — і бути байдужим до каменів, до форми вікон, до кольору дахів. До дзвону трамвайних рейок. До голосів у натовпі. Прокинутись, приміром, Стефком Вусом. Безтурботним, розбишакуватим, без думок і без фантазій; ким завгодно, аби не Ващуком...

Вимовляв своє прізвище подумки, пошепки, майже вголос, і воно здавалося неприємним, чужим, воно не мало нічого спільного з ним самим, ніби жило собі окремо. Чому ж він має відповідати — завтра і ще потім не раз, напевно: «Це твій батько, так?»

Чому він мусить — за тата?

«Ходи, покажу тобі диво, сину!»

Вони потрапили в завулок, де не буває сонця ані зранку, ані пополудні. Надійшла саме призахідна година, десь там на широкій вулиці сонце котилося дахами високих будинків, а сюди впав лише відблиск — на дроти. Червленим золотом пливли над сірою вулицею тролейбусні дроти і здригались, ніби от-от розіллється, впаде на землю важкими, недзвінкими краплями золото.

Ващук. Юлько Ващук. То це твій тато?

Ні. Не мій. То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги не писав. Та кажу ж вам, не він. Дайте мені спокій, я ж сказав. І взагалі, що вас те обходить? Мій тато — не мій; Ващук я — не Ващук? Дайте мені спокій.

Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати, а як розмовляти з тобою? Удавати, ніби нічого не трапилось? Можна й удавати.

«З мене Ріхтера не буде...».