Володимир Кривенко - Одіссея практиканта

і без них впоралися б. А те, що маємо ще зробити на їх прохання – то не обов'язок. Ми ж трудову угоду ще не бачили. Може там по троячці на брата?…

– І відпочити нам не дали теж для себе, – додав, піднімаючись з ліжка, Едік.

– Хто про що, а вошивий – про баню! – кинув, посміхаючись, Віктор.

– Оп-па! Я вже вошивий? – образився Едік.

– Та, не переймайся! Це ж я – люблячи!

– А не пішов би ти з такою своєю любов'ю!

– От, зараз, разом і підемо за любов'ю, – відповів Віктор і поглянув на годинник.

– Ще дванадцять хвилин, і виходимо.

Машина стояла біля ґанку готелю. Юрчик – поруч нервово смалив цигарку.

– Ти ще тут? – «здивувався» Віктор. – Я ж сказав, ми самі доберемось.

– Та, сідайте скоріше, – і, вже вмикаючи двигун, – ну, що я скажу Вікторії Тарасівні?

– Скажеш, це просто диво, що ми погодились, бо ти поводив себе нечемно, просто по-хамськи, вирішивши, що ми, – столичні інженери-налагоджувальники – у тебе в наймах… Так і скажи Вікторії Тарасівні. Я перевірю. А, щоб тобі гірше не було, зайдеш першим і все розкажеш, поки ми в котельній побуваємо.

– Ні, треба спочатку до Вікторії Тарасівни. Вікторія Тарасівна сказала…

– Знову розкомандувався? Ти чув, що я тобі сказав?

– Та чув, але Вікторія…

– Ніяких «але»! Раз чув, то виконуй!

До заводу доїхали мовчки. Юрчик понуро побрів в заводоуправління, а ми з прохідної – з перевіркою в котельну. Не вистачало, щоб у кочегарів були якісь нарікання…

Обійшлося.

Кочегари тисли руку, дякували. Сказали, між іншим, що САМА Вікторія Тарасівна вже заходила, цікавилася… Пішли і ми до «самої».

В приймальні, біля секретарки, не підводячи очей, сидів похнюплений Юрчик. Видно було, що вже встиг одержати своє… Ми, привітавшись, спитали:

– У себе?

– Давно вже чекає… Віктор знизав плечима і ми увійшли в кабінет, готуючись дати гідну відсіч. На наш подив, Вікторія Тарасівна зустріла нас привітно, підвівшись з-за столу, вибачилась за нетактовну поведінку Юрчика. Вибачилась і за себе, сказавши, що просто не змогла не поділитися з нами радістю від такого швидкого і успішного виконання нашого замовлення.

– Сходіть до електриків, будь ласка, подивіться і перевірте, чи воно таке, як ви замовляли, оцініть свою майбутню роботу, і – до мене. Укладемо трудову угоду згідно з вашими побажаннями та нашими можливостями. І, – в добрий час!

За годину сигналізатори-регулятори були перевірені, ескізи установочних панелей накреслені та віддані в роботу. Обмірковане і побажання щодо винагороди.

Всупереч нашим побоюванням, заявлена Віктором сума видались Вікторії Тарасівні занадто скромною і вона запропонувала:

– У вас майже тиждень до кінця відрядження, то давайте зробимо так: якщо ви встигнете все зробити до від'їзду, то з вашим керівництвом мені нема про що домовлятися, але вам я добавлю до вашої суми деякий відсоток за швидкість і професіоналізм. Згода?

Ми переглянулись і Віктор сказав:

– Згода!

І робота закипіла. Нема сенсу розповідати про нашу трудову звитягу, хіба що про кумедний випадок, що стався зі мною в цьому, на диво багатому на пригоди відрядженні: Роботи наші наближались до завершення. Колеги мої доводили до робочого стану останній кондиціонер, а я, сидячи на водонапірній вежі, перевіряв роботу датчиків рівня. Дунай був, майже, поруч. З височини він не здавався таким каламутним, як з теплохода, і голові моїй сяйнула підступна думка; Був біля самого Дунаю і не спромігся не те, що б скупатися – навіть долоні в воді дунайській намочити!

Закінчивши перевірку, я кілька раз «клацнув» «Сменою», що завжди була зі мною, краєвид ділянки радянсько-румунського кордону, поклав фотоапарат в кишеню фірмової спецівки з написом «Київ» і фірмовою емблемою на рукаві, спустився з вежі і, залишивши кейс з інструментом і тестером у підніжжя, рушив до Дунаю…

Лівий, наш, берег Дунаю укріплений високою протипаводковою дамбою, був прикрашеною червоно-зеленим смугастим прикордонним стовпом з гербом і пояснювальним написом – «СССР».

Територію заводу з боку Дунаю обмежував старий тин з верболозу. В одному місці тину, взагалі, не існувало, бо в там проходила ґрунтова дорога, що, виходячи з заводу, перебігала через дамбу і, десь там, впиралась в невидимий, з мого боку, заводський причал. Я бачив цей причал на схемі, яку нам, ще в перший день, демонструвала Вікторія Тарасівна, а тому сміливо пішов по тій дорозі до причалу, до Дунаю…

Дорогу мені перетнув якийсь малопомітний тоненький дротик сірувато-зеленого кольору, натягнутий, як струна, на висоті 30–35 см) над землею…

– Якомусь дурневі нема чого робити – бавиться у такий спосіб, – подумав я, – хтось вночі повертатиметься з причалу, зачепиться – лоба розіб'є… – і заходився прибирати несподівану перепону… Дріт був міцний, розламати його не вдалось, а пасатижі я залишив біля вежі, отже, не придумав я нічого більш розумного, ніж притиснути той дріт до землі каменюкою. Зробивши, по-тимурівськи анонімно, цю добру справу, продовжив я свій шлях до Дунаю…

Вся моя увага була прикута до прикордонного стовпа і я, не зводячи з нього очей, вже намацував фотоапарат в кишені, примірюючись, де б його встановити, щоб за допомогою автоспуску відобразити себе в цей історичний момент на фоні стовпа.

Гучний, хоч і далекий, крик