Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

вони говорили за вас. А може, з вами в дитинстві відбулося щось таке як зараз? У дитинстві все було не так? Ні, в дитинстві все було так само! Розкажіть про своє дитинство! І запишіть.

— Але я ніколи не писав! Мені листа написати велика проблема!

— Ви можете не писати про своє дитинство. Ви можете станцювати своє дитинство.

— Станцювати своє дитинство?

— Звісно! І не обов’язково дитинство. Ви можете станцювати те, що мучить вас. Або проспівати…

— Проспівати? А як же це можна проспівати?

— Або намалювати! Робіть те, що для вас найлегше. Але виразіть себе! Знайдіть форму виразити себе!

— І показати вам?

— Це не обов’язково. Якщо захочете, звичайно, можете принести оповідання, вірш чи малюнок. Але у вашій організації є дуже добрі колективи самодіяльності. Там і танцюють, і малюють, і літературна студія є.

Іван Івак згадав концерти художньої самодіяльності на червоні дати Країни Рад, і йому стало зле. Те, що він бачив зі сцени закритого будинку культури, аж ніяк не було таким, що могло би полегшити душу. Пісні про війни й революції, в яких тріумфально перемагала Країна Рад, не промовляли до тих, хто втратив здатність крокувати в ногу з усіма до нових перемог. Але іноді наприкінці тих концертів траплялися пісні про кохання, які раптом зворушували. Хтось же ж писав слова і музику до тих пісень.

Він спробує. Ось він уже впродовж доби думає про те, що йому сказала Магдалина Дмитрівна. І хоча комунальний сусід лейтенант Кулевич допізна співав на кухні хором зі своїми гостями «Випьєм за Родіну, випьєм за Сталіна, випьєм і снова нальйом», Іван Івак вперше за багато ночей спав добре і вранці пішов на роботу бадьорим, подумки бажаючи міцного здоров’я Магдалині Дмитрівні.

Він згадав свою шкільну вчительку малювання Комуну Іллівну, яка відібрала його малюнок, щоби він, серед інших, висів у шкільному коридорі. Там були намальовані червоноармійці, які крокували з гвинтівками на плечі. А для себе вони разом зі шкільним товаришем малювали шибениці, на яких вішали ворогів. І не ворогів, а їхніх учительок, які ставили їм «дпг». Малювали олівцями на задніх сторінках шкільних зошитів. Учителька, яка виявила ті малюнки, лаяла їх обох, аж страшно згадати! Погрожувала, що їх заберуть, куди належить. Цікаво, що та вчителька знала про те «куди належить»? Чи знала та вчителька, що її учень по-справжньому вішатиме ворогів Країни Рад за вироком трибуналу?

Ні, малювати він не буде. Він писатиме. Він спробує написати так, щоб ніхто не здогадався. Він почав цілеспрямовано думати про це, і йому ставало легше. В нього ще нічого не написалося, але він не полишав того задуму. Адже його тоді захопив пошук того алегоричного сюжету, за допомоги якого можна було би розповісти про те, що позбавило його сну.

Але про що, про що можна розповісти, аби водночас розповісти про себе? Що можна пригадати такого, що могло би в алегоричній формі розповісти про його теперішню кризу, й водночас було б нікому не зрозумілим, лише йому самому? Туманні оповіді бабусі Явдохи він добре пам'ятав, але не розумів, про це не розкажеш іншим. І за війни було багато всякого, але що ж можна було би розповісти про ті часи? Нічого, геть нічого. Це також заборонена сфера, куди не можна.

І несподівано вигулькнув сюжет із його дитинства. Під їхнім домом у яру скиглило мале цуценя, якого покусав великий пес, але воно ще лишалося живим. Те цуценя скиглило так жалісно, воно було таке побите, таке скривавлене, трьома лапами вже на тому світі, лише однією на цьому, що він вирішив добити його.

— Само здохне, — казали батьки.

Але він таки добив цуценя цеглиною. А потім загорнув у ганчірку й поховав на пустирищі. Його сварили за ту ганчірку, якою ще планували щось витирати в їхньому домі. Але все одно, він відчув велике полегшення, коли цуценя померло. І дивним чином щось подібне він відчував, коли в зашморгу заспокоювалися засуджені. І навіть цуценя більше викликало співчуття: в нього були темні жалісні очі, чого не було в тих, кому він одягав чохол, а потім зашморг. Магдалина Дмитрівна мала рацію. В дитинстві завжди можна відшукати сюжет, який буде пов'язаний із дорослим життям.

Упродовж місяця, тільки-но видавалася вільна хвилина в архіві, він писав своє оповідання «Цуценя». І от, нарешті, воно готове. Іван Івак переписав його в цератовий зошит. Куди далі?

Він знав, куди далі. У них була закрита літературна студія «Світле майбуття», яку вів уже згаданий вище письменник Василь Правда. Івак довідався, коли відбуваються засідання «Світлого майбуття» й пішов туди.

На першому занятті він нічого не читав, лише слухав. Те, що читалося там, видалося йому гіршим, ніж його «Цуценя». То ж наступного разу він зважився і зачитав двом десяткам відвідувачів своє оповідання. Студійці засудили його за відсутність гуманізму і віри у світле майбутнє. Його герой мав виходити цуценя, хоч би яким кволим воно не було. Із пораненого несвідомими слобідчанами песика мав вирости великий гарний пес, який стерегтиме радянське майно. Це обговорення могло назавжди відвернути його від літературної діяльності, якби не керівник студії Василь Правда. Письменник похвалив подекуди виразну мову оповідання і те, як правдиво зображено побут і звичаї несвідомих радянських людей. Не варто заплющувати очі, в нас такі ще є. І в нас таких багато, зробив наголос на останньому слові Василь Правда. Але радянський літератор не може зображувати винятково несвідомих людей. Поряд мають бути люди свідомі, які наближають світле майбуття. Василь Правда висловив упевненість, що скоро новий студієць, новий світломайбутівець, принесе на студію саме такий твір.

І після засідання Василь Правда особисто підійшов до Івана і заохотив його неодмінно писати далі,