Кларісе Ліспектор - Час зірки

Макабеї завжди бракувало сміливості сподіватися.

Але тепер голос мадам пролунав для неї, як трубний глас з неба — і поки вона чула цей глас — відчувала сильну тахікардію. Мадам мала рацію: Ісус нарешті звернув на неї увагу. Очі Макабеї широко розплющилися назустріч жаданому несподіваному майбутньому (вибух). І я, врешті-решт, теж сподіваюся.

— Це ще не все! Великі гроші прийдуть у твій дім, їх вночі принесе один іноземець. Ти знаєш якогось іноземця?

— Ні, сеньйоро, — відповіла збентежена Макабеа.

— Тоді скоро познайомишся. У нього світле волосся та блакитні очі, або зелені, або карі, або чорні. І хоча ти закохана у свого колишнього хлопця, цей ґрінґо[33] закохається в тебе. Ні! Ні! Ні! Тепер я бачу інше (вибух), і хоча я не бачу дуже чітко, я чую голос мого провідника: цього іноземця звати, здається, Ганс, якраз він одружиться з тобою! У нього купа грошей, усі ґрінґо багаті. Якщо я не помиляюся, а я ніколи не помиляюся, він дуже любитиме тебе, і ти, сиротиночко моя, ти будеш одягатися в оксамит і атлас, і навіть отримаєш у подарунок шубу!

Макабеа почала (вибух) вся тремтіти, надмірне щастя спричиняє біль. Вона лише змогла вимовити:

— Але шуба не потрібна у спекотному Ріо...

— Ну, матимеш шубу, щоб бути вишуканою. Давно у мене не випадали такі гарні карти. Я завжди щира: наприклад, я чесно сказала тій дівчині, яка була тут перед тобою, що вона потрапить під машину, вона навіть плакала, ти бачила, які червоні в неї були очі? А тепер я дам тобі талісман, який має зберігатися в ліфчику, біля грудей, і торкатися шкіри. Ти зовсім не маєш грудей, але ти погладшаєш і матимеш гарне тіло. А поки ти не набрала вагу, підкладай у ліфчик вату, аби здавалося, що в тебе є груди. Послухай, моя дорогенька, цей талісман я зобов’язана перед Ісусом також тобі продати, бо всі гроші, які я заробляю ворожінням, я віддаю в сиротинець. Але якщо не можеш, не плати, віддаси, коли все здійсниться.

— Ні, я вам заплачу, ви все вгадали, ви...

Вона була немов пʼяна, не знала, про що думала, ніби її сильно вдарили по голові, на якій росло ріденьке волосся, почувалася такою розгубленою, ніби з нею трапилося нещастя.

Крім того, вона вперше пізнала почуття, яке називають пристрастю: вона пристрасно закохалася в Ганса.

— Що мені робити, аби волосся стало густішим? — вона насмілилася поставити запитання, тому що вже відчувала себе іншою людиною.

— Ти забагато хочеш. Ну, гаразд: мий голову милом «Aristolino» і не користуйся твердим жовтим милом. За цю пораду я грошей не беру.

Навіть це? (Вибух) І її серце шалено забилося. Навіть густе волосся? Вона вже забула Олімпіко й думала лише про ґрінґо: їй пощастило підчепити чоловіка з блакитними очима, або зеленими, або карими, або чорними — помилки бути не могло, можливостей було багато.

— А тепер, — сказала мадам, — іди назустріч своїй чудовій долі. А я чекаю на іншу клієнтку, я й так занадто довго з тобою затрималася, моє янголятко, але справа того варта!

У несподіваному пориві почуттів (вибух), скорившись живому імпульсу, Макабеа, рішуча й незграбна водночас, дзвінко поцілувала мадам у щоку. І знову відчула, що її життя вже змінюється на краще: так приємно поцілувати когось. У дитинстві їй не було кого цілувати, і вона цілувала стіну. Пестячи її, вона пестила саму себе.

Мадам Карлота все вгадала. Макабеа була збентежена. Тільки тепер вона зрозуміла, яким жахливим було її життя. Вона хотіла заплакати, побачивши свій протилежний бік, але ж вона, як я вже казав, завжди вважала себе щасливою.

Вона вийшла з будинку ворожки спотикаючись і зупинилася посеред провулку, темного від сутінків — час сутінків — нічийний час. Але її засліпленому погляду ці останні вечірні хвилини здалися плямою з крові й майже чорного золота. Вона побачила багатство атмосфери і першу гримасу ночі, яка була, так, так, глибока та яскрава. Макабеа йшла немов оглушена і не усвідомлювала, що переходить вулицю, бо її життя вже змінилося. І змінилося завдяки словам — ще від часів Мойсея відомо, що слово — божественне. Коли вона переходила вулицю, була вже іншою людиною. Людиною, вагітною майбутнім. І відчувала в собі надію, таку величезну, яким ніколи не був її відчай. Вона вже не була сама собою, це означало втрату, яка вартувала перемоги. Якщо раніше вона була засуджена на смерть, то ворожка винесла їй новий вирок — жити. Раптом усього стало так багато, і все було таким просторим, що вона відчула бажання заплакати. Але не заплакала: її очі сяяли, як сонце, що вмирає.

Тієї миті, коли вона зробила крок із тротуару на бруківку, щоб перейти вулицю, Доля (вибух) прошепотіла швидко й солодко: зараз, уже, настав мій час!

Аж тут із-за рогу вилетів величезний, як трансатлантичний лайнер, жовтий мерседес і збив її з ніг — і тієї ж миті, ніби у відповідь, у якомусь куточку земної кулі став на диби й заіржав кінь.

Падаючи, Макабеа встигла помітити, перш ніж машина зникла, що пророцтва мадам Карлоти почали здійснюватися, бо автівка була дуже шикарною. «Це нічого, що я впала, — думала Макабеа, — це був просто поштовх». Вона вдарилася головою об бордюр і лежала, повернувши спокійне обличчя до стічної канави. З голови тік струмочок крові, несподівано червоної та рясної. Ось що мені хотілось би сказати: попри все, вона належала до породи карликів, маленьких людей, витривалих і впертих, які колись, можливо, здобудуть своє право на крик.

(Я ще міг би повернутися на декілька хвилин назад і почати нову, радісну розповідь про Макабею від тієї миті, коли вона стоїть на тротуарі, — але мені не підвладно казати, що білявий іноземець її побачив. Я зайшов уже надто далеко й більше не