Чарльз Діккенс - Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі")

проникнути. І серед усіх цих покидьків, які слугували предметом купівлі-продажу, біля складеної зі старої цегли пічки, де догоряло вугілля, сидів сивий шахрай доволі похилого віку. Підвішеною на мотузці фіранкою з напівзотлілого лахміття він відгородився від світу з його зимовою холоднечею й задоволено смоктав люльку, насолоджуючись спокоєм, тишею і самотою.

Коли Скрудж із Привидом підійшли до нього, якась жінка з об’ємистим вузлом у руках крадькома шаснула в крамницю. Але щойно вона переступила поріг, як біля дверей з’явилася інша жінка, теж із якоюсь поклажею, а слідом за нею в крамницю зайшов чоловік у вицвілому чорному костюмі, і всі троє були однаково вражені, впізнавши одне одного. На якусь мить запанував безмовний подив, який розділив і лахмітник, смокчучи свою люльку. Відтак трійко відвідувачів раптом розсміялися.

— Ось бачите, що прибиральниця завжди встигне першою! — вигукнула та, що випередила інших. — А праля вже за нею, а тоді й посильний гробаря. Погляньте, Джо, яка випадковість! Ми ж не змовляючись зійшлися!

— Що ж, кращого місця для зустрічі ви й не знайдете, — відповів старий Джо, виймаючи з рота люльку. — Проходьте у вітальню. Ти ж давно вже своя людина тут, та й ці двоє теж не чужі. Зачекайте, я зараз причиню двері. Ого, як скриплять! В усій крамниці, певно, не знайдеться шматка такого старого іржавого заліза, як ці петлі, і таких старих кісток, як мої. Ха-ха-ха! Тут усе варте одне одного, всім нам час на смітник. Проходьте у вітальню! Проходьте у вітальню!

Вітальнею звалася частина кімнати за ганчір’яною фіранкою. Старий згріб вугілля металевим прутом від сходового килима, мундштуком люльки зняв нагар із лампи, що чадила (було вже доволі пізно), і знову засунув люльку до рота.

Тим часом жінка, що прийшла першою, жбурнула свій вузол на підлогу, з нахабним виглядом усілася на табуретку, вперлася кулаками в коліна й зухвало подивилася на тих, хто прийшов після неї.

— І в чому ж справа? Чого це ви уп’ялися в мене, місіс Ділбер? — запитала вона. — Кожен має право подбати про себе. Він це вмів.

— Що правда, то правда, — сказала праля. — І ніхто не вмів так, як він.

— Якщо ж так, то чого ж ти стоїш і витріщаєш очі, немов когось боїшся? Ніхто ж не довідається. Ворон воронові око не видовбе.

— Звісно, звісно! — сказали в один голос місіс Ділбер і чоловік. — Уже це так.

— Ось і гаразд! — закричала прибиральниця. — І досить про це. Подумаєш, велике лихо, якщо вони там недорахуються двох-трьох речей, хоч і ось цих. Небіжчикові, як мені здається, вони вже не знадобляться.

— І справді, — сміючись, підтакнула місіс Ділбер.

— Якщо цей старий скнара хотів, щоб усе в нього залишилося ціле-цілісіньке після того, як він віддасть Богові душу, — продовжувала прибиральниця, — чому він не жив як усі люди? Коли б він жив по-людському, то вже, певно, хто-небудь догледів би його у смертну годину, й не здох би він отак — сам-саміський.

— Щира правда! — сказала місіс Ділбер. — Це йому кара за гріхи.

— Шкода лише, що покарали ми його мало, — відповіла прибиральниця. — Якби можна було дужче його покарати, я б точно не сиділа склавши руки. Гаразд, розв’яжіть-но цей вузол, Джо, і скажіть вашу ціну. І кажіть так, як є. Я нічого не боюся — першою покажу своє добро. І цих не боюся — нехай дивляться. Ми ж і раніше чудово знали, що кожен із нас прибирає до рук, що може. Тільки я в цьому гріха не бачу. Розв’язуйте вузол, Джо.

Але її хоробрі друзі нічим їй не поступалися, і чоловік у вицвілому чорному піджаку першим пред’явив свою здобич. Вона була невелика. Зо дві печатки, пенал, пара запонок і дешева шпилька для краватки — ото й усе.

Старий Джо обстежив усі ці предмети один за одним, оцінив, проставив вартість кожного крейдою на стіні й побачивши, що більше чекати нічого, підсумував.

— Ось скільки ви одержите, — сказав лахмітник, — і ні пенса більше, нехай мене спалять живцем. Хто наступний?

Наступною виявилася місіс Ділбер. Вона пред’явила простирадла й рушники, дещо з одягу, дві старомодні срібні ложечки, щипчики для цукру і кілька пар старих чобіт. Усе це також було оцінене крейдою на стіні.

— Дамам я завжди переплачую, — сказав старий. — Це моя слабинка. Так я й розоряюся. Вам належиться ось стільки. Якщо попросите накинути ще хоч пенні й будете торгуватись, я пошкодую, що був так щедрий, і зменшу півкрони.

— А тепер розв’яжіть мій вузол, Джо, — сказана прибиральниця.

Старий опустився на коліна, щоб зручніше було поратись, і, розплутавши безліч вузликів, витяг доволі великий і важкий згорток якоїсь темної матерії.

— Що це таке? — запитав лахмітник. — Невже завіса?

— А таки так, — зі сміхом відповіла жінка, погойдуючись на табуреті. — Завіса з-над ліжка.

— Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кільцями, коли він ще там лежав?

— Ясна річ, зняла, — відповіла жінка. — А що такого?

— Тобі на роду написано нажити капітал, — завважив лахмітник. — І ти його наживеш.

— А чого ж через цього скнару відмовлятися від добра, що погано лежить, — незворушно відповідала жінка. — Ні, не на таку натрапили. Уважно, старий, не заляпай ковдру жиром.

— Це його ковдра? — запитав лахмітник.

— А чия ж іще? — відповіла жінка. — Тепер уже й без ковдри не застудиться!

— А від чого він помер? Чи не мав якої зарази? — запитав старий і, покинувши розбирати речі, глянув на жінку.

— Не бійся, — мовила вона. — І так не дуже приємно було морочитися з ним, а якби він був ще й заразний, то й поготів не варто було через такий мотлох. А ти дивись, та не задивляйся, — на цій сорочці не те що дірочки — жодної обтріпаної петлі не знайдеш. Найкраща його сорочка, з тонкого полотна. Якби не я, так би марно й пропала.

— Як це пропала? — запитав лахмітник.

— Таж