Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

Через два тижні мені повідомили, що операція пройшла успішно і що я можу забрати і поховати тіло. Розумом я розумів, що мати не померла, що вона живе і буде ще довго жити, що я скоро зустріну її, як тільки вона зміцніє. Але почуття не слухалися мене, коли я увійшов у напівтемний, викладений білою плиткою підвал, де на залізних столах, покритих якимось пластиком, лежали бездиханні тіла. Служитель перепитав моє (і матері) прізвище:

— Тут, — сказав він, вказавши на напис, прикріплений до стола.

Я підійшов ближче, і тут служитель зірвав простирадло.

— Вона?

— Так.

Моя мати лежала — маленька, щупла, вся в зморщеній шкірі, чомусь з гримасою болю на обличчі. Лоб її був перев’язаний акуратною стрічкою — рівно по шву. Це була моя мати, яку я знав всі ці роки. Тільки без мозку.

Я поцілував її в холодні губи, востаннє, і здивувався сльозам, що закапали з моїх очей. У мені плакали покоління предків, для яких цей поцілунок був насправді останнім.

— У вашої родини є мавзолей?

— Так. Я вже віддав розпорядження. За нею зараз приїдуть.

— Добре, — відповів служитель і відійшов.

Я залишився один. Мені здавалося, я збожеволів.

— Мамо, — шепотів я. — Мамо, прокинься. Мамо.

Я страждав, як божевільний: знаючи, що мати жива. Страждав, як ніби вона справді померла.

Ми зустрілися з нею через місяць — з тоненькою спокусливою дівчиною, вдвічі молодшою за мене (мені було близько п’ятдесяти). Яка психіка може витримати таке? Перші люди в таких ситуаціях божеволіли. Потім створили служби психологічної допомоги: проводили попередню «перебудову психологічної установки». І все одно стрес був величезним.

Дівчина — зовсім мені незнайома (хоча я вивчав попередньо її зовнішність по фото і відеозображеннях у психоцентрі) — сиділа навпроти за столиком найближчої до клініки кав’ярні, і я з хвилюванням вдивлявся в неї, що пашіла молодістю й життям.

— Мамо, — сказав я, тремтячим голосом.

— Так, синочку, — дівчина простягнула через стіл руку, доторкнулася до моєї долоні.

— Це ти?

— Так, це я.

Так ми сиділи деякий час, не знаючи, що говорити. Незабаром офіціант приніс каву і коньяк.

— Вип’ємо за тебе, — сказав я. — Щоб тобі було добре в цьому тілі.

— Так, — відповіла дівчина: здавалося, вона трохи соромилася мене.

— У тебе тепер красиве тіло, — сказав я. — Красиві постава, груди.

— Тобі насправді подобається?

— Дуже.

— Я вибирала по очах.

Я подивився в її очі: вони були блакитні, як літнє небо. У моєї мами очі були карі.

Я так і не зміг звикнути до нового вигляду матері. Ми, звичайно, зустрічалися іноді, говорили про те, про се. Але щось зникло. Зникло назавжди. Причому не тільки з мого, а й з її боку. Я вже не відчував, як колись, тієї її любові, тієї участі у всьому, що стосувалося мене. У ній занадто багато було любові до життя, занадто багато невластивої моїй матері веселості, я б навіть сказав — чуттєвості (що мене стало все більше бентежити). Втім, мати в цьому не була винна: юне тіло, з абсолютно здоровими, ще не пошкодженими хворобою органами, народжувало й інше відчуття життя. Залишилися тільки свідомість, тільки розум, які говорили, що я — її син. Як і сам я всього лише розумів, що вона — моя мати.

Власне, матір’ю відтепер вона була умовно: материнського тіла, яке народило мене і з яким я був кровно пов’язаний, більше не існувало. Воно гнило десь у глибинах сімейного мавзолею. І я не міг звільнитися від почуття, що насправді мати моя померла, заодно з тим тілом. Я навіть ходив час від часу на її могилу, після зустрічей з матір’ю-дівчиною, і лише там, заплющивши очі, відновлював образ тієї тихої згорбленої старенької жінки, яка була колись мною.

Незабаром мати вийшла заміж, за хлопця свого віку, і народила близнюків. У неї, ще двадцятирічної, насправді починалося нове життя. І я не міг не помічати боротьби почуттів на її обличчі, коли ми зустрічалися в кав’ярні. Я не був їй потрібен, хоча вона боялася в цьому зізнатися. Щоб жити повноцінно знову, вона повинна була забути минуле життя — перетворити його на сон, на щось малореальне. А я заважав цьому.

Зі зміною тіла колишні зв’язки слабшали, руйнувалися — і нічого не можна було вдіяти: суспільство, люди платили дорогу ціну за умовне безсмертя. Я загубив свою матір з виду ближче до сімдесятирічного віку — і навіть перестав про неї думати як про живу. Вона була