Бен Ааронович - Річки Лондона

— Куди завгодно, тільки не в паб, — сказала вона й простягнула мені рушник. Мені вдалося втиснути його в рюкзак лише після того, як я його розгорнув.

— Як щодо кіно? — спитав я.

— Чудово, — сказала вона, — але воно має бути смішним.

Площа Рассел розташована на кілометр північніше Ковент-Ґарден, по інший бік від Британського Музею. За словами Найтінґейла, на початку минулого століття вона була в самому серці літературних і філософських рухів, але я про це пам'ятав лише завдяки старому фільму жахів про канібалів, що жили в тунелях метро.

Адреса на папірці вказувала на південний бік площі, де вижив рядок терасових будинків часів короля Георга. Вони були п'ятиповерхові, якщо враховувати житлові кімнати на горищах; до цокольних поверхів ішли вниз круті сходи з кованими залізними поручнями. Потрібна мені будівля виділялася серед сусідніх більш величним ґанком і подвійними дверима з червоного дерева та з латунним оздобленням. Над дверима був напис: «SCIENTIA POTESTAS EST»[3].

Я підняв на ґанок свій рюкзак і дві валізи. Потім натиснув на латунну кнопку дзвоника, але звуку крізь товсті двері не почув. Через секунду вони відчинилися самі. Можливо, мені завадив шум від автомобілів, але я не почув ні моторів, ні будь-яких механізмів. Тóбі заскавчав і сховався за моїми ногами.

— Нічого страшного, — сказав я. — Анічогісінько.

Я затягнув у двері валізу.

У коридорі була мозаїчна підлога в римському стилі та дерев'яна будка зі скляним віконцем, яка хоча й не мала нічого спільного з квитковою касою, все-таки натякала на те, що є межа, за якою потрапиш усередину будівлі, і що без дозволу цього краще не робити. Чим би не була ця будівля, це точно не приватне житло Найтінґейла.

За будкою поміж двома неокласичними колонами стояла мармурова статуя чоловіка, вдягненого в академічну мантію та короткі штанці. В одній руці він тримав величезну книжку, а в другій — секстант. На обличчі з широкими вилицями завмер вираз невблаганної цікавості, і я зрозумів, хто цей чоловік, ще до того, як побачив напис на постаменті:

Темрява ховала природу та її закони;

Бог сказав «Нехай буде Ньютон», і з'явилося світло.

Біля статуї на мене чекав Найтінґейл.

— Ласкаво прошу до Фоллі, — сказав він, — офіційної резиденції англійської магії від 1775 року.

— А вашим святим покровителем є Сер Ісак Ньютон? — спитав я.

Найтінґейл посміхнувся:

— Він був нашим засновником і першим, хто систематизував застосування магії.

— А мене вчили, що він започаткував сучасну науку, — сказав я.

— Він започаткував і те, і інше, — відповів Найтінґейл. — Така вже природа геніїв.

Найтінґейл провів мене крізь двері до прямокутного атріуму, що домінував у центрі будівлі. Наді мною були два поверхи галерей, замість даху був вікторіанський скляний купол із залізним каркасом. Кігті Тóбі цокали по підлозі з полірованого мармуру кремового кольору. Було дуже тихо, і в мене, попри бездоганну чистоту, виникло сильне відчуття покинутості.

— Он там — велика їдальня, якою ми більше не користуємося; салон і кімната для куріння, якими ми теж не користуємося, — Найтінґейл указав на двері на протилежному боці атріуму. — Спільна бібліотека, лекційна зала. Нижче розташовані кухня, посудомийня та винний погріб. Задні сходи, які насправді спереду, он там. Каретня та колишні стайні — за задніми дверима.

— Скільки людей тут живуть? — спитав я.

— Лише ми двоє. І Моллі, — сказав Найтінґейл.

Тóбі раптом припав до землі біля моїх ніг і загарчав — не вислужувався, а насправжки. Підвівши очі, я побачив жінку, яка плавно сковзила до нас по полірованому мармуру. Вона була струнка й одягнена як служниця часів короля Едварда: накрохмалений білий фартух, чорна спідниця, біла бавовняна блуза. Її обличчя не пасувало до її вбрання, воно було занадто довге й кістляве, з чорними мигдалеподібними очима. Попри чепець, її волосся було розпущене й схоже на чорну завісу, яка спадала до талії. Від цієї жінки я відразу відчув мороз поза шкірою, і не тільки тому, що дивився забагато японських фільмів жахів.

— Це Моллі, — сказав Найтінґейл. — Вона робить для нас.

— Що робить?

— Те, що треба зробити, — сказав Найтінґейл.

Моллі втупила очі в підлогу й незграбно чи то вклонилася, чи то реверанс зробила. Коли Тóбі знову загарчав, Моллі теж заричала на нього, вищиривши дивовижно гострі зуби.

— Моллі! — різко сказав Найтінґейл.

Моллі сором'язливо прикрила рот долонею, розвернулася й плавно повернулася туди, звідки перед цим з'явилася. Тóбі задоволено пирхнув, чим зміг обманути лише самого себе.

— А вона?.. — поцікавився я.

— Незамінна, — сказав Найтінґейл.

Перш ніж іти нагору, Найтінґейл підвів мене до алькова в північній стіні. Там стояла на п'єдесталі, наче бог домівки, скляна музейна вітрина, в якій зберігалася книга зі шкіряною обкладинкою. Вона була розкрита на титульній сторінці. Я нахилився й прочитав: «Philosophiae Naturalis Principia Artes Magicis, Autore: I. S. Newton».

— Отже, не задовольнившись започаткуванням наукової