Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

— Мессіре, погляньте! Ось там, попереду!

Мессір Х’юго вже й сам помітив сірі, схожі на розпливчасті тіні, силуети.

— Сторожа нормандських долин! — прошепотів лицар тихо.

— Що, пане? — не розчув я.

— Вовки, — голосніше проказав Х’юго.

Тільки снігова пелена відділяла нас і коней від зголоднілих звірів. А ті, зачувши багату трапезу, що сама йшла їм просто до пащі, ніби застигли в очікуванні.

— Запали смолоскипи! — скомандував де Моле.

Я зняв теплі рукавиці, дістав із сідельної сакви короткі дубові палиці з просмоленими тугими жмутами вовни на кінцях. Тремтячими від хвилювання руками спробував викресати бодай іскру, але пальці тремтіли, не хотіли слухатись. Нарешті вогонь спалахнув і шалено затанцював на вітрі.

— Вважай, це твоє бойове хрещення!— гукнув мені лицар, прийнявши з моїх рук палаючий смолоскип. — Тримай напоготові меч і не відставай! Вперед, Георгу де Гастон!

Паладдін відважно ринувся крізь снігову хурделицю, а за ним, наче тінь, майнув мій Ясін.

— Непорочна Діво! — тільки й встиг я прошепотіти, як один із вовків кинувся навперейми гнідому і стрибнув, намагаючись дістати до його тріпотливої шиї. Мить, — і моя рука тицьнула скаженому звіру просто в пащеку палаючим смолоскипом. Удар мечем, — і вовк з диким завиванням відлетів убік, важко, наче міх, гепнувся об землю.

— Нехай бояться і тремтять від нас всі звірі земні! — почув я крізь завивання вітру голос лицаря. Побачив, як ще один вовк відлетів убік, уражений мечем де Моле.

— Зараз не зовсім час цитувати Святе Письмо! — захлинаючись від колючого вітру, проказав я сам до себе... і помітив наступного вовка.

Мій смолоскип ніби чхав, розсипаючи врізнобіч гарячі іскри. Я щосили кинув його в звіра. Майже наосліп ударив мечем і з полегшенням відчув, як важке вовче тіло сповзає просто під копита Ясіна.

Кінь спіткнувся, але втримався на ногах.

— Швидше, Георгу! Вони не посміють наблизитися до селища! — розрізнив я крізь вітер.

— Пане, та їх тут ціла зграя!

— Тоді, може, залишимося і порахуємо? — гукнув мені лицар, повертаючи свого коня. — Тримайся поряд, тобі кажу! Не відставай!

Білий Паладдін і гнідий Ясін, наче два привиди, майже не торкаючись землі, летіли крізь снігові сутінки, рятуючи з халепи нас, своїх вершників. За нами сірою вервечкою мчала оскаженіла зграя — шість чи сім приземистих нормандських вовків.

Ось і перевал. Звідси у добру погоду мало б виднітися селище. Але зараз за непроникною сніговою завісою навіть вогника не мріло. Впевнившись, що я не відстаю, Х’юго де Моле направив коня вниз, до підніжжя пагорба.

«Невже вовки ризикнуть переслідувати нас аж до селища? — майнуло у мене в голові. — Там же повинні бути собаки... Хоча у таку заметіль добрий господар собаку на вулицю не випустить!».

Перед очима світу Божого не видно! Доводиться покладатися на інстинкт коней. Добре, що хоч вовки, які женуться за ними, не перевертні з нормандських легенд, а звичайні собі голодні звірі. Та вони хитрі і запросто можуть обійти нас із боків. Де ж це кляте село? А може, мессір Х’юго помиляється і ми вже давно збилися з дороги, проїхали його стороною? Ні, не може цього бути!

У моїй голові малюнками пропливали сюжети старих оповідей про сторожу нормандських долин — вовків-перевертнів.

Я чув їх силу-силенну. Нормандія повнилася тими легендами. Тут їх переповідали один одному всі, кому і де заманеться: у шинках і замках, дітям перед сном і дорослим під час спільної трапези; навіть лежачи у подружньому ліжку. Так, у всякому разі, стверджував дядько мессіра Х’юго, Великий Магістр Ордену лицарів Храму Жак де Моле, коли я був ще малим.

Пізніше заради цікавості я навіть замовив собі невеличку товстеньку книжечку зі шкіряною палітуркою, куди взявся записувати усі ці історії. Той нотатник коштував чималих грошей, і мені довелося докласти зусиль, аби оплатити цю забаганку.

Коли сестра мессіра Х’юго, прекрасна Катрін де Моле, дізналася про мій записник, я навіть трохи зніяковів. А вона запрошувала мене до бібліотеки, де, зручно вмостившись у кріслі, слухала ті страшні історії. Іноді до нас приєднувався і сам мессір Х’юго. Ставало ще веселіше. При свічках, під гучне потріскування вогню в каміні я зачитував нову легенду, а коли ж такої не вдавалося почути і записати, мене змінювала Катрін де Моле, розважаючи товариство власними оповіданнями.

Коли черга доходила до мессіра Х’юго, він завжди розповідав особливі історії, котрі змалечку чув від дядька, Жака де Моле, уславленого лицаря-тамплієра. Ті розповіді полонили мою уяву, і я щиро сподівався, що коли-небудь так само, як і родич мого пана, зможу дістатися Святої Землі і звершити немало подвигів, захищаючи пілігримів та християнську віру. А поки що, повертаючись у свою кімнату, я з пам’яті записував слова лицаря у свою книжечку. Рядки були скупими, бо сторінок залишалося все менше. Тож згодом я замовив собі новий нотатник. Товстіший. Не можна допустити, щоб такі чудові історії канули в Лету.

Я зіщулився під жорстким подихом вітру. Теплий плащ на хутряній підкладці захищав тіло від холоду, але так приємно було б зараз опинитися не в цій лютій хурделиці, рятуючись від голодних вовків, а в замку де Моле, біля тріскучого вогню в каміні. Ховаючи присоромлений погляд, в трепетному світлі воскових свічок розповідати пані