Леся Романчук - Місто карликів

Наукові розмірковування перервало чиєсь стримуване покашлювання. І хто б оце посеред ночі? Христина озирнулася.

За ними, намагаючись сховатися за деревами, тихо ковзала чиясь тінь — наче жіноча. Ярослав також озирнувся.

— Хто це? Не спиться, мабуть, уночі, зі старими людьми так буває… — поспівчувала Христина.

Славко зітхнув — якби ж то! Йому ця тінь добре знайома! Колишня теща! І вона тут не просто так! Це вже утретє. Минулого тижня, коли Христинка приходила, він здивувався — що треба Єві Апполінаріївні отут, так далеко від їхнього дому? Може, до кого в гості ходила і засиділася? Подружку собі завела в їхньому будинку? Та зустрівши її тут удруге і втретє зрозумів — вистежує, стара, його вистежує! Питання хіба — навіщо? Що їй до нього тепер, через багато років після розлучення?

Він так добре знав усі її штучки — відворожування, приворожування, нескінченні карти, трави, зілля, нитки, волосини, увесь відьомсько-знахарський арсенал… Не вірив, але зачіпало. Почувався, мухою в павутинні, ці заговори-приговори якось таки та й діяли, мабуть. І в тому, що він пішов від Ади, немала заслуга тещі. Чого ж вона хоче тепер? Досягла, чого хотіла, чому ж тепер вистежує, шпигунка місцевого розливу!

Студентський гуртожиток, де один поверх займали аспіранти й молоді викладачі, знаходився неподалік. Іншим би разом зрадіти, та не тепер — всього кілька хвилин вдалося відчути легенькі пальчики Христинки, які майже й не торкалися рукава отого товстого, мов скафандр, пальта. Він був лихий на оте тепле, ще майже зимове пальто, в якому було так затишно зараз на прохолодному вечірньому вітрі, лихий тому, що тоненький плащик, мабуть, зовсім не грів Христинку, і вона тремтіла. Так хотілося загорнути її, таку беззахисну, таку тендітну, у величезну пухову ковдру, і колисати, дихаючи кудись, де сходиться шийка і ключиця…

— Ну от ми і прийшли, — Христинка звільнила руку і вибачилася поглядом: — Миколка чекає.

За галицьким звичаєм професор церемонно підніс її пальчики до вуст. Поглянув услід і дорогою додому ніс присмак прохолоди і ледь чутних парфумів, який залишився після отієї солодкої секунди.

Як часто повторювала йому Ада дуетом із тещею — «Несучасний ти, Ярославе, несучасний!» Може, й так воно. І нема в тім біди. Якщо сучасність полягає в тому, аби плигати до ліжка на другій хвилині знайомства або «займатися любов’ю», не спитавши імені — то хай їй грець, такій сучасності. А він сьогодні зробив величезний крок на шляху сексу — поцілував пальчики, ніжніших за які немає на світі. Про інше — потім. Про інше поговоримо тоді, коли під ногами виявиться не хистке, а певне — власний будинок, куди можна привести молоду дружину. Як там у пісні? «Постав хату з лободи, а в чужую не веди»… І далі — «Чужа хата такая, як свекруха лихая». Якими бувають лихі свекрухи, йому спізнати не довелося, а от всі анекдоти про тещу, які доводилося чути, видавалися створеними про його власну, єдину й неперевершену Єву Апполінаріївну.

І чого б оце старій пательні вештатися поночі біля його хати?

Вистежує.

Що задумала?

— Обережно, моя пані…

— Не хвилюйся, Робі, все гаразд. Ти занадто хвилюєшся. Це так… це так по-людськи… — чорні очі зустріли погляд таких самих чорних, у віночку густих коротких вій, пронизливо-уважних, схожих на якийсь лазерний пристрій для націлювання чи прицілювання, очей.

— А я — людина. Може, не така, як інші, але ніщо людське мені не чуже. Тому я хвилююся. Може, вам краще прилягти? Давайте отут, на дивані у вітальні.

— Ні, краще проведи мене нагору, до мого ліжка.

Ці широкі сходи нагору, вкриті килимом, який був таким же новим, як багато років тому, вона завжди долала легко, не помічаючи. Але сьогодні знадобилася допомога:

— Я стала зовсім немічною… Це так… цікаво… Почуватися старою і немічною, нарешті, проживши таке довге, таке безкінечно довге життя…

Зітхнула.

— Ти приніс?

— Звичайно!

Можна було не запитувати. Він ніколи нічого не забував, ніколи не запізнювався, ніколи не підводив, ніколи не порушував обіцянок. Але, звісно, тільки стосовно неї і своїх обов’язків перед нею.

— Де узяв? — пані Аріадна недовірливо покрутила в руках кольоровий пакетик.

— В супермаркеті. Екологічно чисто і точно дозовано, навіть зважувати не треба…

— Ти бач… Колись доводилося всі гори облазити чи на мітлі літати до Індії, а тепер — ласкаво просимо, в супермаркеті, явно-людно, будь-хто може купити!

— Будь-хто може, але не будь-хто знає, навіщо, куди, скільки… Навіть я не знаю…

— Бо тобі не треба. У тебе, мій хлопчику, свої обов’язки, і ти їх виконуєш зразково. Навіщо тобі знати зайве? Велике знання — великі печалі… Проведи мене нагору, сама не подужаю…

Архітектор, що будував колись цей схожий на маленький замок будинок, був, мабуть, не без химерій, бо де ж таке бачено, аби замкову башту приточити не до фасаду, щоб дивилася на вулицю, на людей, а кудись у глибину, і всі три вікна півколового еркера зорієнтувати у бік гори! Дивний будинок. Башта знаходилася просто над спальнею, і діставатися туди доводилося гвинтовими сходами — не надто крутими, але завузькими для того, щоб могло іти двоє.