Леся Романчук - Місто карликів

як на два кроки, тому його крихітну постать завжди оточувала «зона відчуження», а довкола, на безпечній віддалі юрмилися, напівзігнувшись, начальники більшого рангу, а в зовнішньому колі — підлеглі отих начальників. Цю сувору ієрархію ніхто не мав права порушити.

Христина в душі підсміювалася над цими порядками. Ну, царський двір — цариця з фрейлінами, і шлейф кожної відміряний до сантиметра, аби не був довшим, аніж за рангом належить! Картинка видавалася їй кумедною і схожою на малюнок з підручника акушерства: яйцеклітина, оточена прозорою оболонкою, яка називається «зона пелюціда», а довкола — шар гранульозних клітин. От тільки щодо яйцеклітини усе навпаки — вона велика, найбільша з усіх клітин людського організму, а «тека гранульоза» — маленькі, крихітні клітинки, що оточують свою царицю, забезпечуючи їй живлення і захист. Їхня ж «яйцеклітина» — ректор — маленький, майже карлик, а оточення — хто середній на зріст, хто маленький — високих просто немає, були, але невідомо куди поділися. Дивна така гранульозна оболонка… І ще цікаво — чомусь усе оточення ходить зігнувшись, так, наче у пояс кланяється. І виходить, що ректор-карлик вищий за всіх.

Їй так важко було стримати сміх, коли вся ця кавалькада прокочувалася сходами! І кланятися не могла. Не могла змусити себе зігнутися, хоч знала — треба. Тому й обминала десятою дорогою адміністративний корпус, особливо якщо навпроти дверей стояв величезний чорний ректорський джип.

— Дякую вам іще раз, Ярославе Богдановичу. Просто гора з плечей упала. Я не так про статтю, як про необхідність збирати печатки. Ви мене розумієте, правда?

Він розумів, ще й як розумів! Як було йому, з його богатирською статурою, згинатися перед царським почтом? А він не згинався. Тому й не ходив в улюбленцях. А навіщо? Відомий у країні науковець, його слово має вагу, його праці читають і вивчають, що йому заподіє якийсь Потурайко? Христина аж озирнулася, щоб пересвідчитися, що її думки ніхто не почув. Не виключено, що в їхньому університеті не тільки стіни мають вуха, але й власні вуха можуть підслухати власні думки і переповісти десь отам, де радо такі доповіді вислуховують.

— Сама собі не вірю, — продовжувала Христина, — невже кінець? Невже залишився тільки офіційний захист?

— Христинко, якщо дозволите, я надішлю статтю сам. Так швидше надрукують. Мене там трішки знають…

— Я не наважувалася просити… Дякую вам, величезне спасибі!

«Мене там трішки знають» означало, що професор Привроцький є членом редакційної колегії і рекомендовані ним статті друкуються поза чергою. А часу залишалося обмаль.

— Коли у нас планується офіційний захист? У травні? — Ярослав Богданович перепитав просто так, задля годиться, бо ж сам вичитував автореферат, а там на другій сторінці вказується дата захисту. — Тоді ми чудово встигаємо. З вересня розпочнете самостійну працю на кафедрі.

— Сама не вірю… А раптом не захищуся? А раптом…

— Так не буває, — заспокоїв професор. — Жодних — «а раптом»! Чого б оце — «не захищуся»? Все буде гаразд.

Його голос, його погляд заспокоювали, додавали упевненості. І чого він носиться з її роботою, мов із писаною торбою? В самого дисертантів — хоч греблю гати! І дисертанток… Вона б іще зрозуміла, якби справа вирішувалася «через постіль», нічого дивного, за кожну послугу є своя плата, але ж ці вечори за комп’ютером хоч і зблизили їх на віддаль спільної справи, анітрохи не відчинили дверей до спальні. Дивний він, цей Славко. І жодної чутки про якісь шури-мури зі студентками чи аспірантками про нього ніхто не чув. Мабуть, так залила йому сала за шкуру дружинонька, що забути не може. Чи любить її досі — таке теж буває. Невеличке місто, тут усі про всіх усе знають. І навіть про те, що Христина приходить вечорами до самотнього чоловіка, вже пішло шу-шу… Звідки? Хто бачив? І яке кому до того поросяче діло, що самотня жінка і самотній чоловік зустрічаються собі, хай навіть і у ліжку!

Якби вони знали, наскільки Христина далека думками від того, що мають на увазі довгоязикі кумасі, нашушукуючи одна одній про ці зустрічі! Усе, що знаходиться за дверима спальні, міцно зачиненими, до речі, у цій скромній квартирі на дві кімнатки, настільки чуже й огидне душі і тілу Христини, аж годі повірити! Так, вона сучасна, ще молода і, кажуть, вродлива жінка. Так, вона мала досвід заміжжя, так, народила сина. Але жінкою від того стала не більше, аніж… тарілка, в яку щодня накладають смачні страви, стає гурманом. В заміжжі вона здавалася собі і насправді була отакою тарілкою, склянкою, звичайнісінькою посудиною з людської плоті, якою чоловік користується задля того, аби налити приготовану не для неї, а для нього, тільки для нього страву! Вона запізно це зрозуміла, але змінити вже нічого не можна було — опинилася за краєм світу, у повній його волі. До того ж, цей сон тіла нічого для неї не означав, анітрохи не заважав, навпаки, зараз здавався корисним.

— Я проведу вас, Христинко, — подав їй плаща професор.

Вони вийшли на вулицю, освітлену лише місячним сяйвом.

Ярослав зігнув руку у лікті:

— Тримайтеся, а то знову знайдете калюжу!

Ох уже ці науковці! Неодмінно мусять обгрунтувати будь-яку, навіть найочевиднішу, тезу. Причину їм треба, щоб узяти жінку під руку. Обгрунтування, дослідження — контрольна група: скільки жінок із тих, що тримали чоловіка під руку, втрапили в халепу, а скільки — у відсотках — із тих, що самотужки долали дистанцію? Ґрунтовний аналіз — чому, навіщо, хімічне дослідження води в калюжі, обстеження тих, що намочили ноги — з віддаленими наслідками. А вже потім — практичні рекомендації: тримайтеся, чорнобриві, хапайте попід руки нежонатих професорів, щойно трапляється нагода, тільки це гарантує вам безпеку і безліч благ у житті! І навіть не думайте такої місячної ночі блукати вулицею у гордій самотині — нічого доброго, окрім спаду народжуваності,