Джо Хілл - Пожежник

— Що? — вигукнув Коннор. — Господи, татові не можна про це знати! Це його доконає. У нього минулого року був серцевий напад, Лінді. Хочеш, щоб ще один стався?

— Він розумний чоловік. Може, у нього будуть якісь думки. Та й, окрім того, ваші батьки мають право знати. Саме Гарпер мала б пояснити їм те становище, у якому всі ми через неї опинилися.

— Якщо це не зупинить йому серце, то вже точно розіб’є, — забелькотів Коннор. — Лінді. Лінді.

— Може, ти й права, Лінді, — промовила Гарпер. — Ти найпрагматичніша з нас. Можливо, з часом мені доведеться зателефонувати татові й мамі. Та не сьогодні. У мене на телефоні залишилося лише три відсотки зарядки, тож я не хочу втратити зв’язок одразу після того, як повідомлю їм кепські новини. Я хочу, щоб ти пообіцяла, що даси мені повідомити їм. Я не хочу, щоб вони почули це від тебе й не змогли потім зі мною зв’язатися. Та зрештою, як ти і сказала: усе це через мене, мені й нести тягар відповідальності.

Гарпер не мала наміру дзвонити батькам і казати їм, що вона, швидше за все, помре менш ніж за рік. Нічого доброго з цього не вийде. Їм було за шістдесят, і вони застрягли в Господній чекальні, більш відомій як Флорида. Звідти вони їй ніяк не могли допомогти, і так само вона не могла дістатися їх; усе що було в їхніх силах, це передчасно почати оплакувати її, а сенсу в цьому Гарпер не вбачала.

Проте ніщо так не примирювало Лінді, як визнання кимось її правоти, і коли вона знову заговорила, її голос зазвучав тихо й спокійно.

— Ну звісно ж, саме тобі слід їм про це сказати. Повідомиш їм, коли зможеш і будеш готова. Якщо їм треба буде з кимось поговорити, ми зробимо все від нас залежне, щоб їх заспокоїти. — Збентеженим, спантеличеним тоном вона додала: — Може, це стане тим, що нарешті поріднить мене й твою матір.

Ось і визирнув сонячний промінчик, подумала Гарпер. Може, їй і судилося згоріти живцем, та принаймні це дасть Лінді змогу зблизитися зі свекрухою.

— Лінді? Конноре? Телефон зараз накриється, і я не певна, коли знову зможу вам подзвонити. У будинку вже декілька днів немає електрики. Можна я побажаю на добраніч Коннору-молодшому? Він вже мав би вкладатися.

— Ох, Гарпер, — промовив Коннор. — Я навіть не знаю.

— Ну звісно ж вона може побажати йому на добраніч, — заговорила Лінді, тепер уже на її боці.

— Гарп, ти ж не будеш казати малому, що хвора, правда?

— Ну звісно ж не стане, — відказала Лінді.

— Я... я сумніваюся, що варто казати йому ще й про дитину. Не хочу, щоб він забив собі в голову, що скоро матиме... Господи, Гарпер. Це справді важко. — Здавалося, він силкується, щоб не заплакати. — Хотів би я обійняти тебе зараз, Сестричко.

— Я люблю тебе, Коне, — сказала вона. І хай що собі Джейкоб думав про ці три слова, вони досі важили для Гарпер багато. Ці слова були найближчою подобою заклинання, відомою їй, бо мали в собі силу, якої бракувало іншим.

— Я дам слухавку молодшому, — сказала Лінді ніжним, стишеним голосом, наче заговорила в церкві. Почувся пластиковий шурхіт, коли вона поклала другу слухавку.

Заговорив її брат.

— Не злися. І не зненавидь нас, Гарпер. — Він теж говорив пошепки, у його голосі виразно чувся смуток.

— Я б ніколи не змогла, — відповіла вона брату. — Турбуйтеся одне про одного. Те, що сказала Лінді, це лише правда. Ви все правильно робите.

— Ох, Гарп, — сказав Коннор. Він зробив глибокий, здавлений від сліз подих. — А ось і малий.

На якусь мить, поки він передавав слухавку, запала тиша. Може, тому, що було так тихо, Гарпер почула шум на вулиці — шурхіт гравію та гуркіт великої вантажівки, що неслася дорогою. У ці дні вона відвикла чути звуки транспорту після настання темряви. Було введено комендантську годину.

— Привіт, Гарпер, — заговорив Коннор-молодший, повернувши її думками до світу по той бік слухавки.

— Привіт, молодший.

— Татко плаче. Каже, об сьось головою вдарився.

— Цьомни, і йому покращає.

— Гаразд. Ти плачеш? Чому і ти плачеш? Ти теж вдарилася головою?

— Так.

— Усі б’ються головою!

— Така от видалася нічка.

Щось грюкнуло. Коннор-молодший заплакав.

— Я щойно вдарився головою!

— Не роби так, — відказала Гарпер.

Вона подумки відмітила, відсторонено та напівсвідомо, що велика вантажівка, яку вона чула раніше, і досі була надворі. Досі гуркотіла.

Знову щось грюкнуло.

— Я знову вдарився головою! — вдоволено проказав Коннор. — Ми всі б’ємося головою!

— Більше не треба, — відповіла Гарпер. — А то ще голова розболиться.

— А вона вже розболілася, — сказав він з превеликою втіхою.

Вона поцілувала слухавку з гучним вологим «чмок».

— Я поцілувала телефон. Відчув?

— Ага! Відчув. Дякую. Я вже краще почуваюся.

— Добре.

Дверний молоток гупнув об двері. Гарпер підірвалася з дивану, перелякана, наче почула на вулиці постріл.

— Ти знову вдарилася головою? — запитав молодший. — Я почув, як сильно гепнуло!

Гарпер зробила крок у бік вхідних дверей. Їй спало на думку, що вона йде в хибному напрямку — варто було б піти до спальні по саквояж. На думку не приходила жодна людина, яка б могла так пізно завітати до неї. І якій Гарпер була б рада.

— Хочеш, я цьомну, щоб стало краще? — запитав Коннор-молодший.

— Аякже. Цьом, щоб стало краще, і цьом на добраніч.

Вона почула як він, плямкнувши, цьомкнув слухавку. А тоді Коннор-молодший заговорив ніжним, майже сором’язливим голосом:

— Ну от. Має спрацювати.

— Спрацювало.

— Мені вже час. Треба чистити зубки. А тоді казочка.

— Тоді біжи по казочку, молодший, — промовила вона. — Добраніч.

Вона почула з коридору незнайомий звук: рипучий брязкіт, клац-клац. Приглушений бам. Вона чекала, поки Коннор-молодший побажає їй на добраніч у відповідь, та цього так і не сталося, і зрештою до неї дійшло, що тиша на тому боці слухавки була тепер інакшою. Опустивши телефон, вона побачила, що він сів. Закінчився весь заряд батареї. Тепер ним хіба стос паперу притискати.

Знову почувся скрипучий «клац-клац-бам».

Гарпер увійшла до переднього залу, але спинилася за два ярди від дверей, дослухаючись до тиші.

— Хто там? — запитала вона.

Двері відчинилися на чотири дюйми, перш ніж ланцюг знов зарипів і брязкнув. Джейкоб зазирнув крізь просвіт до коридору.

— Гарпер, — заговорив він. — Гей, може впустиш? Я хочу поговорити.

13

Вона стояла біля входу до вітальні, роздивляючись із коридору той шматочок Джейкоба, який прозирав крізь просвіт між дверима та рамою. Його довге змарніле обличчя вкривала чотириденна щетина. Іноді вони