Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

глядачі із залу. Нарешті, всоте усміхнувшись, тітка виставила лист поперед себе й голосно мовила:

— Перемогу в номінації «Найправдивіший передвиборчий сюжет» отримує… отримує… хто його отримує? Так, це вона! Вона! Саме вона! Аліна Шприха! Вітаємо переможницю! І дивимося уривок з її відвертого та сміливого сюжету!

— Ну, після тріумфу Аліни Шприхи, хтось ще захоче пити молочний коктейль на Канікульному озері? — Дзвінка з усмішкою подивилася на бабцю. Та скривилася й пішла з вітальні.

* * *

Тим часом у своїй квартирі переможниця номінації «Найправдивіший передвиборчий сюжет» зачинилася в туалеті й ще довгенько не виходила звідти.

Розділ 13
Карта

Сонце ліниво піднімалося небосхилом. На шкільних канікулах навіть йому було ліньки вставати так рано, але нічого не поробиш, така його робота. Заплутавшись проміннями у платанових кронах, воно трохи помружилось білим оком на вулицю Кленову. Сонячні зайчики застрибали по стертій віками бруківці, по черзі зазирнули у вікна та всілися на носі великої сірої ропухи, яка вже прожила довгих п’ятнадцять ропушачих років і, як на жабу, була вельми давньою бабусею. Вона навіть забула, як її звати, а колись у давнину на озеро прийшов якийсь літній пан з юнаками і юнками, яких він називав студентами, а вони кликали його викладачем. Отой пан показав студентам її, молоду ще тоді жабу, і сказав, що її звати… Забула! Та й не дивно, стільки прожити! Коли вона ще плавала дурненьким пуголовком, то тих школярів, які тепер бігають по вулиці, не було навіть у планах їхніх батьків! Отакий у неї солідний вік!

Ропусі останнім часом не щастило. Недавно в її рідне миле озеро, де так чудово співалося і де мухи були найсмачніші у світі, прийшли жабуни. Пристрибали невідомо звідки й невідомо як розшукали її маленьке озеро серед великого міста. Опинившись у чистих озерних водах, лихі прибульці відразу ж здійняли каламуть, розсадили смердючі водорості, які, ще не встигаючи вирости, гнили, принесли цілі хмари жалючих комарів, дрібних, кістлявих і бридких на смак, а що найгірше — ловили жаб, її подруг і родичів, та шили з їхніх шкур шуби. А ще ці жабуни-болотяники постійно риють дно, щось шукають. Через це порядні озерні громадяни не знаходять собі спокійного місця і навіть найменший пуголовок не має спокою ні вдень, ні вночі.

Коли прийшла біда, усі молодші жаби почали тікати світ за очі, а їй, древній ропусі, все не вірилось, що то відбувається насправді, що щасливому жаб’ячому життю прийшов кінець. Коли невдоволена каламуттю та смородом ропушенція зі свого сховку вилізла на берег, щоб осмислити ситуацію та прийняти єдино правильне рішення — тікати чи не тікати, за нею погналося оте жабунище, кричачи, що пошиє з неї шапку. Ледве втекла, як дідуганисько схопив поважну ропуху впоперек тулуба й хотів з’їсти! Дожилися ті люди — жаб їдять! Їм тут що, Франція?

Ситуація була зрозуміла: немає чого тут думати — треба тікати! І цілий день мудра й поважна галицька ропуха мчала з усіх лап через берегові трави, продиралася крізь верболози, довго перевалювала через парканний фундамент, чалапала через платановий скверик, мандрувала вздовж довжелезної вулиці зі старою бруківкою, де її мало не переїхав рожевий джип. Ще б у бурячковий колір пофарбували! Ропуха стрибнула щосили й опинилася перед дверима в будинок номер сім.

А сім, кажуть жаби, — щасливе число. Але жаби дурниці говорять! Ніяке не щасливе, а таке саме, як інші. Ропуха довго-предовго перлася сходами якомога вище, щоб знайти усамітнену шпарку та сховатися в ній від усіх бід того світу. Пролізши в прочинені двері на третьому поверсі, вона полегшено зітхнула: нормальна квартира, і ніяка жаба тут не живе, у туалеті дзюрчить вода, по вікнах лазять вгодовані мухи, з шафи визирають перелякані молі — жити можна! Та тут знову втрутилися ті людиська! Зловили її, запхали у трилітровий слоїк, віднесли у платановий скверик і лишили там! Отак півдня дороги пішли тритону під хвіст! Ну, не знущання? Хай після цього ще якась жаба квакне, що сім — то щасливе число! Нізащо вона більше не буде жити в тих будинках, хоч у сьомому, хоч у двадцять сьомому! Не дочекаються! Хай навіть і не просять!

Роззирнувшись, жаб’яча бабуся побачила в бруківці металеві ґрати. Звідти несло сирістю. Ропушенція почала підсихати, її шкірі була просто необхідна волога. А на старість за своєю шкірою потрібно доглядати ще ретельніше, ніж замолоду! Ну що ж, один день можна пересидіти і в каналізації! А далі буде видно! Можна згодом помандрувати до ропухи зі Стрийського парку чи взагалі виїхати з того гамірного Львова й податися на рідні села, звідки до Львова пристрибали її прапрапрабабці та прапрапрадідусі.

Протиснувшись між ґрати, стара ропуха — а вона була вельми фігурова — полетіла в чорні каналізаційні глибини. На її жаб’яче щастя, впала не на камінь, а у стічні води. Ліниво погрібши лапами, вона добулася до кам’яного берега, видряпалася на бордюр і сіла нарешті відпочити. Тут у її животі голосно забулькотіло й забурмотіло — крильця позавчорашньої мухи остаточно перетравились! Жаб’ячі очі вже звикли до темряви, і вона почала роздивлятися той новий світ, куди потрапила: бетонно-кам’яні стіни, плетива старих труб і кабелів, підземна річка зі стічних вод, певно, притока Полтви, водяник сидить на бордюрі. О, Тиціан! Певно, також покинув озеро та став емігрантом. А нічого такий хлопець, той водяник, завжди був увічливий зі старою ропухою, місцем їй поступався на підводному камені, часом хробачка приносив, щоб його заморити.

А що це ворушиться біля Тиціана, он там, на бордюрі? Їжа!!! Два жирнючі й смачнючі таргани! Ну все, нарешті в кінці житейського тунелю спалахнуло світло позитиву!

Тиціан встав і кудись пішов. Жаба роззявила рота, цілячись язиком у найближчого таргана, та тут їй по очах вдарило світло ліхтарів, і вона промахнулася! А її жертви навіть не збагнули, що їх щойно мало не проковтнули, і преспокійно сиділи собі на місці й ворушили вусиками.

Дзвінка і Дмитрик швиденько спустилися в