Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Рекреації 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Рекреації" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 28
Перейти на сторінку:
хоча він уже знав, що будь-який кайф мас здатність минати. Йому було по більш як сімнадцять, і він мав біляве волосся.

— Чого він іде за нами? — стривожено шепнула Марта.

— Далеко ще до готелю? — спитав її Хомський.

— Хвилин десять, — відповіла вона і озирнулася.

Наркоман був схожий на танцюриста, зодягнутий у смугастий светр і дуже широкі штани, в яких йому було вільно й невимушено. Він летів.

— Хочеш, я наб'ю йому рило? — спитав Хома.

— Він же нічого нам не зробив, — заперечила Марта.

— Але він дратує мене. Я хочу, щоб він відчепився.

— Поки що не треба, Хома. Мені шкода його — він ще дуже молодий.

— Йому треба обламати роги, от і все, — переконував Хомський.

— Може, краще пришвидшимо крок, аби він відстав?

Вони пішли швидше, але наркоман не відстав. Він ще потужніше змахнув своїми руками-крилами і знову був за два кроки від них.

— Я вже сказав, тут єдиний вихід, — наполягав Хомський.

— Але ж він не чіпає нас, — знову заперечила Марта.

— Коли зачепить, буде вже пізно. Я не буду його бити, скажу лиш кілька слів.

— Він же нічого не зрозуміє.

— Зрозуміє. Я скажу йому, аби він відчепився, бо дістане в чайник.

— Орку, а може, ми так і дійдемо до готелю? Мені здається, він навіть не бачить нас. То чого ти будеш із ним говорити? Він тепер з головою у своїх глюках і просто не бачить нас…

— Стоять и не двигаться! — крикнув наркоман їм у спини, доводячи цілковиту Мартину неправоту.

Вони спинилися. Марта відчула, що тремтить. Хомський різко обернувся й ступив крок до наркомана.

— Юначе, ви сміли щось бекнути до нас? — граючи жовнами і витягаючи руки з кишень плаща, запитав він.

— О, юначе! — засміявся наркоман. — Юначе!

— Слухай мене уважно, старий, — Хома говорив якомога твердіше і разом з тим доброзичливо. — Мені дуже не подобається, що ти йдеш за нами. Нічне місто досить велике. Ти можеш іти куди завгодно, але відчепися від нас.

— Старий! — засміявся наркоман.

— Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.

— Старий, ти крейзі.

— Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.

— Орку, пішли, — просила Марта.

— Ти крейзі, крейзі!

— Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.

— Не треба, — сказала Марта.

— Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!

— Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала «не треба». Тепер уже мушу…

— А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!

Він розвів руки, як розіп'ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.

— Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.

— Тобі справді годилося б з'їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того «козла». Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.

— Нє,— знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!

— Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м'яко сказав Хомський.

— Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.

— Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.

Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.

— Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.

— Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.

— А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!

Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.

— Хочеш, я дістану ніж? — запитав.

— Ніж — це гарно, — сказав Хомський.

— Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.

— Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.

— А! Прекрасний ніж! На!

Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:

— Що тебе мучить, старий?

— Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.

— Кого нас?

— Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.

— Ти сам чортопільський?

— Я тут усіх знаю, поняв?

— Я вірю. Маєш закурити?

— Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?

— Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.

— Я відпускаю тебе, — сказав наркоман. — Іди. В цьому твоє горе, іди, підер нещасний.

Хомський ударив його цілком несподівано — ногою в живіт. Марта закричала, а хлопчисько глухо кавкнув і зігнувся. Хома відкинув ніж убік, на траву. Тоді склавши руки в замок, вдарив його згори по голові. Але той не впав, як розраховував Хомський, тільки відскочив на пару кроків і закричав:

— Омана! Що ж ти стільки чекав?!

І тут він підняв із землі здоровенну каменюку, яка не знати навіщо тут лежала. Хома ще раз пішов на нього піднятою ногою, аби вибити каменюку з його руки, але промахнувся і тоді кинувся втікати. Він схопив Марту за руку. Хлопчисько з каменем у руці побіг за ними.

— А! — кричав він. — Смерть! Смерть вам!

Ноги в них підкошувалися, і, здавалося, наркоман їх наздожене. Метрів за п'ять від них кинув каменем, але Хома встиг зреагувати й пригнувся. Камінь пролетів над його головою. Хома спинився.

— Марто, іди вперед, — прохрипів він і знову пішов на наркомана.

У того текла кров із рота, певно, Хома зумів добряче тріпнути йому по тельбухах.

— Ти крейзі, крейзі,— казав хлопчисько, але вже іншим, жалібним голосом, поволі відступаючи. — За що ти мене? Ти дурний. Я не зробив тобі нічого, казьол…

І раптом він заплакав, повернувся до Хомського спиною і пошкутильгав геть, тримаючись рукою за бік. Хомський зупинився, дивлячись йому вслід. Він ішов усе швидше, шморгав носом і витирав долонею обличчя. Незадовго зник у темряві, хоча в Хомському ще деякий час відлунювало оте його «крейзі, крейзі».

Готель «Синьогора» світився вже зовсім недалеко, як велетенський фешенебельний корабель, що ніяк не може рушити в океан з цієї проклятої гірської пастки. Готель «Синьогора» чекав своїх припізнілих гостей.

Мартофляк прокинувся від того, що згори на нього падав якийсь об'єкт — брила не брила, а скорше мішок з теплим тістом — і той об'єкт загрожував цілком розчавити його своєю задушливою

1 ... 22 23 24 ... 28
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рекреації», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рекреації"