Станіслав Лем - Повернення з зірок

доходить до брутальних сутичок і образ. Хокей був, але який! Грали в комбінезонах, надутих так, що гравці мали вигляд величезних м’ячів. Кумедно виглядало, як дві команди еластичне стикалися одна з одною; це було схоже на фарс, але не на матч. Стрибки у воду? Так, але не більше, як з чотириметрової висоти. Я одразу ж подумав про мій (мій!) басейн і придбав складаний трамплін, щоб надбудувати ним той, який буде в Клавестрі. Уся ця деградація була наслідком бетризації. Що зникли бої биків та інші криваві видовища, я не шкодував, не був я також ніколи й ентузіастом професійного боксу. А ця рожева водичка, що залишилася, мене аж ніяк не приваблювала. Техніку в спорті я терпів лише у туризмі. Особливо розвинувся підводний туризм. Я оглянув різноманітні види аквалангів, маленькі електричні торпеди, в яких можна подорожувати по дну озер, глісери, гідроти, що пересувалися по подушці стисненого повітря, водні мікроглідери; усе це було оснащено спеціальними приладами, що запобігали нещасним випадкам.

Гонок, що мали дуже велику популярність, я не міг визнати за спортивні — ніяких коней, ніяких автомобілів, змагались лише автоматично керовані машини, на які можна було ставати. Традиційний рекордний спорт майже втратив своє значення. Мені пояснили, що межі фізичних можливостей людини уже досягнуті і поліпшити рекорди могла б хіба людина ненормальна, якийсь виродок з незвичайною силою чи швидкістю. Розумом я мусив з цим погодитися. А втім, залишки різних видів атлетики, що зосталися після гекатомби, набули великого поширення. Це було варте похвали… І все-таки я вийшов після цього тригодинного огляду в пригніченому настрої.

Вибрані мною гімнастичні приладдя я попросив переслати до Клавестри. Подумавши, я від глідера відмовився; хотів придбати яхту, але парусних яхт, тобто справжніх, не було, лише якісь нещасні корита, які настільки забезпечували рівновагу, що я не розумів, як плавання на них може давати якесь задоволення.

Був вечір, коли я повертався до готелю. Із заходу пливли пухнасті рудуваті хмаринки, сонце вже сховалося, зійшов молодик, а в зеніті виблискував другий, якийсь великий штучний супутник. Високо над будинками роїлися літаючі машини. Кількість пішоходів зменшилася, зате зріс рух глідерів і спалахнули, вкриваючи дорогу смугами світла, оті щілиноподібні вогні, значення яких я досі ще не знав. Я повертався іншим шляхом і набрів на великий сад. Спочатку мені здалося, що це парк Терміналь, але він, зі скляною горою вокзалу, бовванів вдалині, в північній, вищій частині міста.

Краєвид був, зрештою, незвичний — коли все навкруги вкрив посічений вуличними вогнями морок, верхні яруси Терміналю ще сяяли, нагадуючи засніжені альпійські вершини.

У парку було людно. Багато нових видів дерев, особливо пальм, квітучі безколючкові кактуси; в одному закутку мені пощастило знайти каштан віком, мабуть, із двісті років. Троє таких, як я, не охопили б його стовбура.

Я сів на лавочці і якийсь час дивився на небо. Якими невинними і привітними здавалися звідси зорі, що мерехтіли в невидимих течіях атмосфери, яка захищала від них Землю. Вперше після стількох років я подумав про них: «Зіроньки». Там ніхто не наважився б так сказати: його назвали б божевільним. Зіроньки, справді ненажерливі зіроньки. Над зовсім уже темними деревами злетів далекий феєрверк, і я раптом побачив з дивовижною виразністю Арктур, гори вогню, над якими я летів, дзвонячи від холоду зубами, а іней на охолоджувальній апаратурі розтавав, спливаючи червоною іржею по моєму комбінезоні. Я брав проби, уважно вслухаючись у посвист компресорів, бо варто їм захлинутися на секунду, як корпус, апарати і я — усе перетворилося б на ледь помітну хмаринку пари. Краплина, що падає на розпечену плиту, не випаровується так швидко, як зникає в таких випадках людина.

Каштан уже майже відцвів. Я не любив запаху каштанових квітів, але тепер він нагадував мені те далеке минуле. Понад живоплотом й зараз вирували штучні вогні, чути було галас, мішані звуки різних оркестрів, іноді вітер доносив дружні вигуки учасників якогось атракціону, може, то кричали пасажири підвісної гірської залізниці. Проте мій закуток лишався майже безлюдним.

Аж ось із бічної алейки виступила висока чорна постать. Зелень здавалася вже майже сірою, й обличчя чоловіка, який ішов надзвичайно повільно, ледве відриваючи ноги від землі, я розглядів лише тоді, коли він зупинився за кілька кроків від мене. Руки його були засунуті у воронкоподібні рурки — палиці, що закінчувалися чорними грушками. Він спирався на них не як паралітик, а як страшенно знесилена людина. Він не дивився на мене, взагалі не дивився нікуди. Сміх, вигуки, музика, вибухи ракет — усе це ніби й не існувало для нього. Він постояв, може, з хвилину, важко дихаючи. його обличчя раз у раз освітлювалось відблисками феєрверків. Здавалося: роки стерли з нього будь-який вираз, залишили тільки шкіру і кості. Коли він уже збирався рушати далі, одна з тих дивних рурок чи протезів ковзнула по землі; я схопився з лавки, щоб його підтримати, але він уже повернув собі рівновагу. Він був на голову нижчий від мене, але досить високий як па сучасну людину; він глянув на мене блискучими очима.

— Пробачте, — пробурмотів я. Хотів піти, але зупинився: в його очах було щось наказове.

— Я десь вас уже бачив. Але де? — сказав він на диво сильним голосом.

— Сумніваюся, — відповів я, мотнувши головою. — Я повернувся лише вчора… з дуже далекої подорожі.

— Звідки?

— З Фомальгауту.

В його очах спалахнули вогники.

— Ардер! Том Ардер!

— Ні, — відповів я. — Але я був з ним.

— А він?

— Загинув.

Я почув, як важко він дихає.

— Допоможіть мені… будь ласка… сісти.

Я підтримав його під пахви. Під чорним слизьким вбранням були самі кості. Я обережно посадив його на лавку. Сам став поруч.

— Сідайте… будь ласка.

Я сів. Він усе ще важко дихав, заплющив очі.

— Це нічого… просто я розхвилювався, — прошепотів він. За хвилину старий розплющив очі. — Моє ім’я Ремер, — сказав він просто.

У мене перехопило подих.

— Як, це… ви… ви?… Скільки…

— Сто тридцять чотири, — сухо відповів він. — Тоді мені було… сім…

Я пам’ятав його. Він приїздив до нас з батьком, феноменальним математиком, який був асистентом Геонідеса — творця теорії нашого польоту. Ардер показав тоді хлопцеві центрифуги. Жвавий, як іскра, семирічний хлопчисько з чорними, як у батька, очима — таким він залишився в моїй пам’яті. Ардер підніс його над головою, щоб хлоп’я могло краще побачити нутро гравікамери, де я тоді сидів.

Ми мовчали. У цій зустрічі було щось неприродне. З якоюсь пожадливістю,