Вилки Коллінз - Жінка у білому

для того, щоб нікотра з моїх учениць не відчула до мене чогось більшого за просту цікавість. Мене пускали в товариство молодих та привабливих жінок десь так, як пускають до них яку-небудь нешкідливу домашню тварину. Я рано набув спасенного досвіду; цей досвід-хранитель суворо й несхибно вів мене вперед моєю вузькою, вбогою стежиною, не дозволяючи мені збочити хоч би куди. А це вперше я заблукав, загубивши свій компас. Атож, моє з такими труднощами надбане вміння володіти собою, тримати себе в певних рамках вмить де й поділося, от ніби його й не було зовсім. Я втратив його так само безповоротно, як це часто буває і з іншими чоловіками за інших критичних обставин, коли справа торкається жінок. Тепер я знаю, що з самого початку мав би бути насторожі. Я мав би замислитися над тим, чому кімната, куди вона входила, здавалася мені рідною домівкою, а коли виходила, та сама кімната ставала порожньою і чужою. Чому я щоразу помічав найменшу переміну в її вбранні, чого раніше, в інших жінок, не помічав; чому я дивився на неї, слухав її, торкався її руки, коли ми віталися вранці й прощалися на ніч, із таким почуттям, якого досі не мав до жодної жінки? Я мав би зазирнути у своє серце, розпізнати там цей новий паросток і вирвати його з коренем, поки ще не було пізно. Чому ж я не міг цього зробити? Чому не мав на це снаги? Я вже відповів на ці запитання в трьох словах, у яких вмістилася вся правда. Я любив її.

Минали дні й тижні. Незабаром мав піти третій місяць мого перебування в Камберленді. Блаженне, одноманітне, супокійне, всамітнене життя наше текло тихою рікою, а я плив за течією. Всяка пам'ять про минуле, чи думки про майбутнє, чи усвідомлення безпорадного й хисткого мого становища — усе це мовчало, приспане, в мені. Заколисаний солодкою піснею свого серця, заплющивши очі, затуливши вуха, щоб не бачити, не чути грізних попереджень, я плив і плив — дедалі ближче до фатального кінця.

Але нарешті мене розбудило застереження — і я раптом жахнувся, усвідомивши свою непрощенну слабкість; мовчазне, воно йшло від неї і тому було найщирішим, найправдивішим і наймилосерднішим з усіх застережень.

Якось увечері ми попрощались, як звичайно. Ніколи, ні тоді, ні раніше, я жодним словом не виказав себе, не злякав її несподіваним признанням. Та коли ми знов зустрілися вранці, вона була вже не та, вона перемінилась, і ця переміна сказала мені все.

Я не посмів тоді заглянути у святая святих її серця, не смію і нині відкрити його перед усіма, як відкрив своє. Скажу тільки, що я твердо вірю: в ту хвилину, коли вона збагнула мою сердечну тайну, вона збагнула й свою. І сталося це тієї однієї ночі. Душа її, надто щира й шляхетна, щоб ошукувати інших, не могла обманути й саму себе. Коли невиразний здогад, що я його намагався приспати, уперше тяжкою втомою стис їй серце, її правдиве обличчя виказало все і мовило мені відкрито й просто: «Мені жаль вас, мені жаль себе».

І ще щось воно промовляло, чого я тоді ніяк не міг збагнути. Але я розумів, чому від того дня вона, при інших ще привітніша й уважніша до мене, ніж бувало досі, щойно ми лишались удвох на самоті, хапалася за перше-ліпше заняття, ставала скута, сумна, стурбована. Я розумів, чому ніжні вуста нині усміхалися так рідко й скупо, а ясні голубі очі дивилися на мене то з ангельським співчуттям, то з невинним подивом дитини. Але та її переміна свідчила і ще про щось інше. Її рука часто бувала холодна, мов льодинка, обличчя неприродно заклякало, у всіх її рухах проглядав якийсь німий страх, вона постійно ніби докоряла собі в чомусь. Але все це йшло не від того, що ми обоє відкрили нашу обопільну любов. У тій переміні було щось, що й далі зближувало нас, та було й щось таке, що, невідомо чому, все більше віддаляло нас одне від одного.

Караючись сумнівами, невиразно здогадуючись, що за всім цим криється якась таємниця, я почав уважніше приглядатися до поведінки, виразу обличчя міс Голкомб: може, так щось з'ясую? Ми всі так близько спілкувались, що жодна велика зміна в поведінці чи настрої когось одного не могла не відбитися в інших. Зміна, що сталася в міс Ферлі, відгукнулася в душі її сестри. Хоч міс Голкомб жодним словом не натякнула мені, що її ставлення до мене змінилось, її проникливі очі нині весь час стежили за мною. Інколи в її погляді блискотів зачаєний гнів, інколи щось ніби притамований страх, а то, було, промайне щось, чого я знов же не розумів.

Збіг тиждень, а ми всі троє так і не позбулися таємної скутості у ставленні одне до одного. Моє становище, обтяжене усвідомленням моєї жалюгідної слабкості й недозволенного зухвальства, усвідомленням, яке пробудилося в мені занадто пізно, ставало нестерпне. Я відчував, що повинен раз і назавжди скинути з себе цей нестерпно тяжкий гніт,— але з чого почати чи що кому спершу сказати, я не знав.

З цього принизливого, безпорадного становища мене вирятувала міс Голкомб. З її вуст почув я таку необхідну, гірку, несподівану правду; її щиросердя підтримало мене, допомогло перенести це потрясіння, а згодом її здоровий глузд і мужність допомогли обернути на добро страшну помилку, що загрожувала непоправним нещастям усім нам у Ліммеріджі.

X

Це сталося в четвер, наприкінці мого тримісячного перебування в Камберленді.

Вранці, зійшовши вниз до їдальні, я вперше не застав міс Голкомб на її звичному місці за столом.

Міс Ферлі стояла надворі, на моріжку. Вона вклонилася мені, але не зайшла до їдальні. Досі я не зронив жодного слова, що могло б її збентежити; жодне бентежне слово не зірвалося з її вуст, і все ж якесь дивне збентеження розділяло нас, змушувало сахатись одне від одного, щоб не лишатися наодинці. Вона чекала на моріжку, а я в їдальні, поки прийде хтось іще: місіс Везі чи міс Голкомб. Іще два тижні тому як швидко я підійшов би до неї, як радо ми потисли б одне одному руки й повели звичайну розмову про все на світі!

За кілька хвилин увійшла міс Голкомб. Вона мала заклопотаний вигляд. Трохи неуважливо вибачилась за своє спізнення.

— Мене затримав містер Ферлі, — сказала вона.— Він хотів порадитися зі мною про деякі домашні справи.

Із саду прийшла міс