Аркадій Натанович Стругацький - Пікнік на узбіччі

місяць-другий, із прокльонами верталася по домівках, розносячи велике своє розчарування чи не в усі країни світу, лічені одиниці ставали сталкерами і швидко гинули, так і не встигнувши ні в чому розібратися, і посмертно перетворювались на легендарних героїв, деяким вдавалося поступити в Інститут, найтямовитішим і найграмотнішим із них, придатним бодай на посаду препаратора, а решта понастворювали політичних партій, релігійних сект, якихось гуртків взаємодопомоги, цілими вечорами просиджувала у кабацюрах, билася через розбіжності у поглядах, через дівок і просто так, на п’яну голову. Час від часу вони влаштовували процесії з якимись петиціями, якісь демонстрації протесту, якісь страйки — сидячі, стоячі та навіть лежачі, — зовсім довели до сказу міську поліцію, комендатуру та старожилів, але чим далі, тим більше заспокоювалися, змирялися й дедалі менше цікавилися, для чого вони тут.

Від прищавого водія за версту тхнуло перегаром, очі в нього були червоні, як у кролика, але він був страшенно збуджений і з ходу взявся розповідати Редріку, як сьогодні вранці на їхню вулицю заявився небіжчик із цвинтаря. Прийшов, значить, до свого дому, а дім отой уже багато років забитий, усі звідти повиїжджали — і вдова його, стара, і дочка з чоловіком, і онуки. А сам він, сусіди кажуть, помер років тридцять тому, ще до Візиту, а тепер от — привіт! — припхався. Походив-походив довкола дому, пошкрібся, потім всівся біля паркана і сидить. Люду набігло — з усього кварталу, дивляться, а підійти, звичайно, бояться. Потім хтось здогадався: виламали двері в його домі, відкрили, значить, йому вхід. І що ви думаєте? Встав і ввійшов, і двері за собою причинив. Мені на роботу треба було бігти, не знаю, чим там діло закінчилося, знаю тільки, що зібралися в Інститут телефонувати, щоб забрали його від нас до чортовової мами. Знаєте, що кажуть? Кажуть, комендатура готує наказ, щоб цих небіжчиків, якщо родичі в них виїхали, посилали до них, на нове місце проживання. Ото вже радості в родичів буде! А вже смердить від нього... ну, на те він і покійник...

— Стоп, — сказав Редрік. — Зупини отут.

Він понишпорив у кишені. Дрібних грошей не знайшлося, довелось розміняти нову банкноту. Потім він постояв біля воріт, почекав, поки таксі поїде. Котеджик у Стерв’ятника був непоганий: два поверхи, засклений флігель з більярдною, доглянутий садок, оранжерея, біла альтанка серед яблунь. І навколо всього цього візерунчаста залізна решітка, пофарбована світло-зеленою масляною фарбою. Редрік кілька разів натиснув кнопку дзвінка, хвіртка з легким рипом відчинилася, і Редрік повільно рушив по піщаній доріжці, обсадженій трояндовими кущами, а на ганку котеджу вже стояв Ховрах — скрючений, чорно-багряний, весь азартно тремтячи від бажання догодити. В нетерпінні він повернувся боком, спустив зі східця, судомно намацуючи опору, одну ногу, ствердився, почав тягти до нижнього східця другу ногу й одночасно все смикав, смикав у бік Редріка здоровою рукою: зараз, мовляв, зараз...

— Агов, Рудий! — покликав із саду жіночий голос.

Редрік повернув голову і побачив серед зелені біля білого ажурного даху альтанки голі смагляві плечі, яскраво-червоний рот, вітальний помах руки. Він кивнув Ховрахові, збочив з доріжки і напролом через трояндові кущі, по м’якій зеленій траві рушив до альтанки.

На галяві був розстелений величезний червоний мат, а на маті сиділа з келихом у руці Діна Барбридж у майже невидимому купальному костюмі, неподалік валялася книжка у строкатій палітурці, і поряд, у тіні під кущем, стояло блискуче відерце з льодом, із якого стирчала вузька довга шийка пляшки.

— Здоров, Рудий! — сказала Діна Барбридж, роблячи вітальний рух келихом. — А де ж татуньо? Невже знову засипався?

Редрік підійшов і, завівши руки з портфелем за спину, зупинився, дивлячись на неї зверху вниз. Так, дітей собі Стерв’ятник в когось у Зоні випросив нівроку. Вся вона була оксамитова, розкішно-тілиста, жодної вади, жодної зайвої складки — півтораста фунтів[5] двадцятирічної ласої плоті, та ще смарагдові очі, що сяяли зсередини та ще великий вологий рот і рівні білі зуби, та ще недбало кинуті на одне плече чорні коси, що виблискували під сонцем, а сонце так і походжало по ній, переходячи із плечей на живіт і на стегна, залишаючи тіні між майже голими грудьми. Він стояв над нею і відверто розглядав її, а вона дивилася на нього знизу вгору, з розумінням усміхаючись, а потім піднесла келих до губ і зробила кілька ковтків.

— Хочеш? — сказала вона, облизуючи губи, і, зачекавши рівно стільки, щоби двозначність дійшла до нього, простягла йому келих.

Він відвернувся, пошукав очима і, знайшовши в тіні шезлонг, усівся і випростав ноги.

— Барбридж у лікарні, — сказав він. — Ноги йому відріжуть.

Так само усміхаючись, вона дивилася на нього одним оком, друге приховувала густа хвиля волосся, що впала на плече, тільки усмішка її зробилась нерухомою — цукровий вишкір на смаглявому обличчі. Потім вона машинально похитала келихом, неначе прислухаючись до дзенькання крижинок об стінки, і запитала:

— Обидві ноги?

— Обидві. Може, до колін, а може, й вище.

Вона поставила келих і відвела з обличчя волосся. Вона більше не усміхалась.

— Шкода, — промовила вона. — А ти, значить...

Саме їй, Діні Барбридж, він міг би докладно розповісти, як усе це сталося і як усе це було. Напевно, він міг би їй розповісти навіть, як повертався до машини, тримаючи напоготові кастет, і як Барбридж просив — не за себе просив навіть, за дітей, за неї та за Арчі, і обіцяв Золоту Кулю. Але він не розповів. Він мовчки поліз за пазуху, витяг пачку асигнацій і кинув її на червоний мат, просто до довгих голих ніг Діни. Банкноти розлетілися райдужним віялом. Діна розгублено взяла кілька штук і почала їх розглядати, наче бачила вперше, але не дуже ними цікавилася.

— Останній заробіток, значить, — промовила вона.

Редрік перегнувся з шезлонга, дотягнувся до відерця і, витягнувши пляшку, поглянув на ярлик. По темному склу стікала вода, і Редрік відвів пляшку вбік, щоб не капало на штани. Він не любив дорогого віскі, але зараз можна було би сьорбнути й цього. І він уже намірився сьорбнути просто з шийки, але його зупинили нерозбірливі протестуючі звуки за спиною. Він озирнувся і побачив, що через галявину, болісно переставляючи криві ноги, щосили поспішає Ховрах, тримаючи перед собою в обох руках високий келих із прозорою сумішшю. Від завзяття піт градом котився по його чорно-багряному обличчю, налиті кров’ю очі зовсім вилізли з орбіт, і побачивши, що Редрік дивиться на нього, він ледве не з відчаєм простягнув перед собою келиха і знову чи то замугикав, чи то заскавулів, широко і безсило роззявляючи беззубого