Леонід Іванович Смілянський - Сашко

заготовленого ще звечора, і добре прикрутив до двох скоб держално прапора. Спробував, чи не хитається, і почав роздивлятись довкола.

Саме в цей час з-за лісу виглянув краєчок сонця, і перші промені заграли на хвилях мого тріпотливого прапора. Над близькими і далекими озерами й галявинами ще стояв густий туман, і здавалося, що я стою над хмарами і підіймаю над ними, в самому небі, мій червоний прапор, який радісно тріпоче над моєю головою, вітаючи сонце з добрим ранком.

Легко було мені там, високо над землею, і якась хвиля радості забивала мені дух. Сонце підводилося з-за далеких меж і стягало з землі ковдру нічного туману. Хвилинами мені здавалося, що все це тільки сон. Пташки пролітали піді мною, співаючи. Мені й самому захотілося щось заспівати тут, угорі, над хмаринами туману й над птахами.

Ніколи ще я не шкодував так, як зараз, що на грудях у мене не палахкотить червоний галстук.

— Будь готовий, Сашко! — вигукнув я сам до себе і сам собі відповів: — Завжди готовий!

А через кілька хвилин, коли я ступнув на землю, хтось узяв мене за плече. Це був дядя Антон.

— Нащо ти це зробив? — спитав він.

Але мені було так легко і радісно, що я не відразу міг відповісти.

Ми пішли до гуртожитку. Там ще всі спали. Гуртожиток здавався мені темним. Біля ліжка дяді Антона лежало наготовлене рибальське спорядження.

Через півгодини ми вже йшли величезною лукою до річки. В довжелезних покосах сохло на луці запашне сіно. Роса ще сивіла і на покосах, і на крислатих вербах, а рідкий туман піднявся над річкою врівень з нижнім гіллям дерев і поволі ворушився, як живий. Я придивився і побачив, як парувала річка теплою рідкою парою, і ставши ногою в воду, відчув пестливу теплінь її повільних струменів.

— Як добре тут, дядю Антоне!

Над деревами підносився верх димаря цукроварні, і на ньому тріпотів на вітерці встановлений мною прапор. Задивився на прапор і дядя Антон.

— Ну й шибайголова ти! — сказав він. — Як це тобі спало на думку! А дивись, як добре, — наче йому й місце там, на димарі…

Ми порозмотували вудки, поначіплювали наживку на гачки й закинули їх у воду, а вудлища повстромляли в піскуватий берег. Впоравшись, дядя Антон запалив цигарку, пустив дим угору і, стежачи за кільцями, що поволі розтавали в повітрі, сказав:

— Бачиш, он літаки?..

В ту ж мить до нас долинув гуркіт… Дев’ять літаків летіли над нами, потім почали кружляти над узліссям. І раптом ми побачили, як кілька цяток відділилися від літаків. За мить розкрилися парашути й загойдалися у височині.

— Цілий десант! — радісно загукав я до дяді Антона. — Дивіться, дивіться, ще й ще… Як багато!..

Незабаром парашутисти почали приземлятися, а з літаків викидалися все нові й нові. Я був захоплений. Ніколи ще мені не доводилось бачити стільки парашутистів і так близько. Мені раптом схотілося гратися в війну.

— Це сині! — гукнув я дяді Антонові.

— А ти хто? — сміючись спитав він.

— А я — червоний! Я червоний розвідник, я розвідую місце, де викинувся десант синіх.

І я зник у кущах, граючись сам з собою у війну. Я почав підкрадатися чагарником ближче до десанту, що збирався на протилежному березі річки вдалині. Я бачив, як збиралися парашутисти маленькими групами, лагодили зброю — автомати й ручні кулемети. Групи поспішали в різні боки й зникали. Чути було постріли й кулеметні черги. Одна група швидко рушила в напрямку, де дядя Антон уже захопився своїми вудками й не хотів більш нічого бачити навколо. Незабаром з того боку пролунали постріли, але кущі й дерева перешкодили мені побачити, що там робилося.

Тим часом я, наче справжній розвідник, придивлявся до десанту, розмовляв сам з собою, віддаючи сам собі накази й подяки за пильну службу розвідником.

Раптом одна група десантників виринула недалеко від того місця, де я ховався в кущах, і, на свій подив, я почув якусь не зрозумілу мені мову. Десантники вели, штовхаючи прикладами автоматів у спину, старого сторожа цукроварні, якого, мабуть, схопили, коли він повертався після зміни до себе на село. Я нічого не міг зрозуміти. За що схопили старого сторожа? Що це були за люди? Коли вони пустять Никифора, я, звичайно, розпитаюся в нього докладно про все… Але що це?.. Автоматна черга прошила повітря, і старий сторож, відкинувши руки, впав на місці. Я застиг від жаху. Убили людину! Тут, на моїх очах… Ось як це буває!.. Але що це за люди? Що за вороги? За що вбили старого? За те, що він був на території десанту? Але ж і я теж тут? І дядя Антон… Треба поспішати до нього, попередити.

Не виходячи з кущів, я продирався назад, до дяді Антона. Несподівано я почув голоси поблизу. Я ліг на землю, трохи підвівши голову. Повз мене, всього за якихось десять кроків, пройшли, поспішаючи, кілька десантників. Вони збуджено гомоніли, але я не міг нічого зрозуміти. Вони говорили не нашою мовою. І раптом я побачив на рукавах у них свастику. Фашисти! Я ледве примусив себе перележати, поки вони пройшли й зникли за кущами. Потім я поспішив туди, де залишив дядю Антона.

Отже, це були фашисти. Вони закинули до нас десант. Що робити? Як попередити ближчі частини Червоної Армії? І де їх шукати?

Нарешті я повернувся до дяді Антона. Він лежав на траві. Мені здалося, що він спав. Частина його вудок плавала коло берега. Одна вудка ще стирчала в землі, і якась риба, впіймавшись на гачок, водила волосінь по воді…

— Фашисти! — гукнув я. — Фашистський десант!

Дядя Антон не ворухнувся. І раптом від жаху по спині в мене пробігли мурашки. Дядя Антон лежав у калюжі крові. Вони вбили його! Я закричав з переляку, кинувся до річки й почав бігом носити воду в пригорщах, лити на обличчя дяді Антонові. Але він не розплющував очей, не поворухнувся. Я хапав його за плечі, пробував термосити й увесь час вигукував: «Дядю Антоне, дядю Антоне, прокиньтесь!» Ні, вони вбили його. Зрозумівши це, я в розпачі впав на пісок і довго й голосно плакав. Потім, не тямлячи себе, підхопився й побіг. Мабуть, сльози заважали мені далеко бачити, тому що, коли я біг понад ровом, яким була обкопана величезна лука, я почув дзижчання кулі над головою і враз після того звук пострілу, але хто стріляв — не бачив. Я впав, скотився до рову і поповз. Вчора