Марина та Сергій Дяченко - Королівська обіцянка

Вечоріло. Я страшенно втомилася. Нили ноги. Хилило на сон. Ми тільки добу за Печаткою, а здається — ніби рік. І нічого ще не зроблено. Треба вставати і йти, а сил немає.

— Уймо, давай тут заночуємо.

— З дороги б забратися, — людожер дивився небо, що стрімко темніло. — Невідомо, хто тут їздить…

Наче у відповідь на його слова, звіддалік, там, звідки ми прийшли, почувся неголосний тупіт.

— Ходімо! — я підхопилася. І звідки тільки сили взялися? Уйма залишився лежати:

— Троє коней. Один візок. Піших з десяток, не більше. Нічого вони нам не зроблять, а от запитати — запитати в них можна.

Я знову сіла й поклала посох на коліна.

Подорожани з’явилися за півгодини. Коней справді було троє: один запряжений у віз. Двоє з поклажею, їх вели за вуздечку худі жінки у порваних плащах. Попереду виступав старий із сивою і кудлатою бородою, на голові його виблискувала дивна шапка. Тільки коли він підійшов ближче, я зрозуміла, що це корона! За коронованим ішли, похнюпивши голови, чоловіки й жінки різного віку, одна несла на руках дитину.

Король? Принц?!

— Здрастуйте, люди добрі, — сказав Уйма із добродушністю щирого людожера. — Куди прямуєте? І що везете?

Він витягнув шию. Я подивилася на візок і заціпеніла: на дні його, вистеленому плащами, лежав, дивлячись у вечірнє піднебесся, Майстер-Генерал! Я закліпала віями; навіть у сутінках помилитися було неможливо, адже я бачила його і вчора, живим, і сьогодні, мертвим. Це був точно Майстер-Генерал, тільки сорочка на ньому була не біла, а синя, і з грудей стирчав не стилет, а відразу дві стріли. Я швидко відвела погляд.

— Ідемо у своїх справах, — глухо відповів старий у короні. — Шукаємо справедливості.

— Чи не в принца-деспота? — зачудувався Уйма.

Люди похмуро переглянулися.

— Настане час, — з погрозою мовила жінка, колись гарна, а тепер дуже кощава й бліда, — і Майстер розплющить очі. Тоді ми поквитаємося з деспотом і відвоюємо свій замок. Тоді ти не насміхатимешся над нами, чужинцю.

І всі вони з надією подивилися на труп, а труп дивився в небо, ніяк не відповідаючи на їхнє мовчазне благання. Я труснула головою; коли вони встигли викрасти труп із замку? Переодягти? Замінити стилет на дві стріли? Коли вони все це встигли, а головне, навіщо?

Уйма був здивований не менше за мене.

— Учора він уже розплющував очі, — сказав він нерішуче. — Ще сьогодні вранці я бився під його орудою.

Люди на дорозі разом загомоніли, звертаючись один до одного. У їхніх голосах були гіркота й злість.

— Справедливість є, — крізь зуби повідомила Уймі колишня красуня. — І ми повстанемо. Це незабаром станеться!

— Зачекайте, — втрутилася я непристойно тихим голосом. — Ми не знаємо, хто ви… Чи немає серед вас принців? Справжніх?

Усі замовкли. І так на мене глянули, що мені захотілося сховатися за Уйму.

— Наших принців, — глухо сказала жінка, — убили вороги багато років тому. Але ми ще поквитаємося!

І, не витрачаючи більше слів, потягла за повід коня з поклажею. За ними рушив віз; витріщивши очі, я дивилася, як пропливає мимо проштрикнутий стрілами Майстер-Генерал.

Накульгуючи, спотикаючись, утомлені люди йшли усе далі, поки, нарешті, не зникли. Ми з Уймою ще довго мовчали.

— Може, це його брат-близнюк? — запитала я згодом.

Людожер знизав броньованими плечима.

* * *

Уйма заснув першим. Дихав він, як завжди, безшумно, тому я довго не могла зрозуміти: спить чи прикидається?

Він спав.

З-за хмари виповз місяць і уп’явся в мене гіпнотизуючим поглядом. Я повернулася на бік, заплющила очі.

Що зараз робить Оберон? Чи вважає він, хоч у глибині душі, що я не вперте мале дурне дівчисько, а вірний Королівству маг, який ризикує життям заради свого володаря?

Що зараз робить Гарольд? Чи не сидить у в’язниці за обвинуваченням у державній зраді?

Чи відбито атаку кочівників і чи врятовано місто?

Уйма солодко облизнувся уві сні. Потягнувся — і знову заспокоївся. А ще дикуном називається. Ні аби повартувати вночі. А то наскочать вороги й візьмуть нас, теплесеньких…

Над землею стелилася нічна вогкість. Я обхопила себе за плечі й перевернулася знову на спину. Замружилася, щоб не бачити місяць.

Хто такий Майстер-Генерал? І чому він то оживає, то вмирає знову?

Навіщо ті люди, яких ми зустріли, возять мертве тіло у візку?

Яка дивна країна…

* * *

Я цілісіньку ніч спала уривками й прокинулася першою. Уйма дрихнув. На пластинах його панцира (а він спав, не знімаючи обладунків) виступила роса.

У мене затекли руки, ноги, шия, навіть, здається, язик. Скривившись і потираючи боки, я піднялася на невеликий кряж, що нависав над дорогою.

Порожньо. На півночі, у тумані, видніється ще одна шибениця — дороговказ, що веде до принца-деспота. Я зітхнула: хотілося прийняти душ. Чи хоча б умитися, бажано не росою. Осторонь від дороги я розгледіла зарості очерету. Озеро? Болітце? Підійти й глянути ближче?

Уйма спав. Я спробувала витягти мішок із продуктами з-під його ліктя, але людожер не був простаком — розлігся так, щоб навіть уві сні захищати своє добро. Рука в нього й так була важенна, а кольчужний рукав зробив її просто непідйомною. Я здалася.

Над крихітним озерцем кружляла мошкара. Розсовуючи посохом очерет, я пробиралася вперед; уже показалася вода, чиста, прозора до самого дна. Я ступила ще крок…

Над моєю головою свиснула мотузка. Петля захлиснулася на посоху. Ривок — гладке дерево, обпалюючи долоні, рвонулося з рук, і хоч як я намагалася втримати його — впустила.

З очеретів підвелися троє. Двоє дорослих (я мигцем бачила їх у замку) і Максиміліан.

— Далеко зібралися, прибульці з-за Печатки? — хлопчисько посміхався на всі тридцять два. Один зі стражників, той, хто кидав ласо, перекинув йому мій посох. Максиміліан піймав.

— Ого, — зважив посох у руці. — Путяща штука. Можна дах підперти, якщо раптом просяде.

За моєю спиною в болотистих берегах була вода. Праворуч — один дорослий ворог. Ліворуч — другий. А просто переді мною — хлопчисько Максиміліан; роздумувати було ніколи.

До нього п’ять кроків — чи два стрибки. Він скинув назустріч мені руки, зігнув, наче пазурі, пальці. Я відчула, як згущається довкола нього гнилий і тьмяний кокон заклинання, але не захотіла зупинятися. Чи не змогла.

Зрозумівши, що не встигає із чаклунством, він спробував вивернутися, і це йому майже вдалося. Майже, тому що я все-таки встигла вхопитися за набалдашник свого посоха. Долю секунди ми тягли його в різні боки, як щенята велику кістку, потім я зрозуміла, що тут мені все одно не перемогти, і розтиснула пальці. Максиміліан не втримався на ногах