Сергій Вікторович Жадан - Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

— А я зовсім не їм риб, — говорить Анна-Марія після паузи

— Ні креветок, ні крабів. Ні крабових паличок, — додає вона. Всі знову замовкають. Мова химерна річ. Щойно я сказав, що в мого знайомого художника болить живіт від шампанського, маячня якась. Треба йти додому, завжди так, розумію, що треба йти додому, натомість сиджу і слухаю всілякі байки. Що зробити, щоби все це скінчилось? — Алік, — кажу, — Анна-Марія мій друг, розумієш? — Розумію

— Вам потрібно поговорити, розумієш? — Про що? — лякається Алік

— Не знаю. Про що? — питаюсь я в Анни-Марії. Вона нервово палить і ненависно дивиться на мене

— Послухайте, друзі, — кажу, — я з вами разом не трахався (Алік закашлявся), — мені взагалі байдуже, що з вами буде. Ви, звісно, мої друзі, але поводитеся дуже дивно. Я вам взагалі тут заважаю

— Мені не заважаєш, — холодно говорить АннаМарія

— Мені теж, — додає Алік

— Ну, добре, — погоджуюсь, — але вам усе одно потрібно поговорити. Алік, вона хотіла тобі щось сказати

— Неправда, — говорить Анна-Марія

— Правда

— Неправда

— Правда, — говорю я

— Увімкни голосніше приймач, — несподівано просить Анна-Марія. Я підіймаю з підлоги мокрий приймач і кидаю його у воду. Вона скрикує і починає плакати. Метелики злякано підіймаються вгору

— Розумієш, — говорить вона сама до себе, — я завжди боялась лишатися вдома сама. В дитинстві мене мама завжди брала з собою на роботу, бо коли мене лишали саму вдома, зі мною траплялися страшні істерики. Я рвала свої книжки, викидала у вікна одяг, била посуд. Словом, у мене здавали нерви. Я і тепер дуже боюсь сама лишатися, розумієш? Я через це завжди вмикаю всюди світло, телевізор, приймач, ноутбук свій ніколи не вимикаю, я боюся, розумієш? І ось пару днів тому зі мною сталася така історія — я пішла на якусь виставу, виходячи вимкнула всюди світло, після вистави ми з друзями зайшли в якийсь паб у центрі та й добре так вмазали, розумієш, я взагалі багато не п’ю, а тут щось настрій був паршивий, ось я і напилася. Приходжу додому, йду коридором, бачу — а в туалеті світло горить. Я відразу зрозуміла, що там хтось є, схопила на кухні стілець, принесла й підперла ним двері. Щоби звідти не відчинили. Сиджу і думаю — викликати поліцію чи не викликати. Сиділа так до ранку

— А потім що? — питається Алік

— Потім захотіла до туалету, вирішила таки відкрити. Ну, відкрила

— І що? — Нічого

— А світло? — А не було ніякого світла. Здалося мені. Я забула, як мій вмикач розташовано, коли він увімкнений, коли ні, ось і подумала, що він увімкнений, розумієш? — Так, — розгублено сказав Алік

— Я піду краще горілки куплю, — кажу я

— Чекай-чекай, не йди, — просить Анна-Марія, — Алік, скажи йому

— Так, справді, — говорить мені Алік, — не треба горілки

— Знаєте, — додає раптом Анна-Марія, — я пригадала одну історію... ...Мені чомусь запам’ятовуються здебільшого саме розмови, я часто не пригадую, хто саме вимовляв ті чи ті слова, за яких обставин, який у нього тоді був вираз обличчя, в що він був одягнений, проте слова я зазвичай запам’ятовую, дивно, не знати чому, я їх вже стільки пам’ятаю — цих чужих слів, уривків чиїхось розмов, чиїсь шепоти, вигуки, звертання, можливо, це взагалі найкраще, що є в цьому житті, мені інколи важко спілкуватися з моїми друзями, мені досить того, що вони мені колись говорили чи що вони говорили поміж собою, заводити з ними щоразу нові розмови для мене обтяжливо, я боюся, що щось зіпсується, щось буде сказано не так, і взагалі, спілкування з друзями — річ настільки делікатна, що краще її просто уникати, щоби нічого не зіпсувати. Я люблю просто сидіти і слухати своїх знайомих, адже серед них переважно трапляються люди невпевнені ані в собі, ані в тому, що їх оточує, розмови їхні мають химерне забарвлення, це навіть і не розмови, це наговорювання якихось лексем, які, на їхню думку, забезпечують їм перебування у цьому світі, вони ніби виправдовуються весь час перед кимось, хто наділив їх голосом. Коли мої друзі говорять, я можу слухати їх до безкінечності, добре усвідомлюючи, що насправді річ тут не в тому, що їм є що сказати, річ у тому, що мені є що слухати, отже, хтось, хто керує нашими голосами і нашими горлами спілкується зі мною в такий спосіб, а іґнорувати його — просто нерозумно, бо, крім нього, до тебе по-справжньому взагалі нікому немає діла.

Я сиджу і слухаю Анну-Марію, слухаю, як вона нервово переповідає якусь плутану історію, як вона не витримує і починає голосно плакати й освідчується Алікові в коханні, Алік розчулено щось їй шепоче у відповідь, вона далі ридає, закриває обличчя руками, Алік схиляється над нею і починає її обіймати, вона теж обіймає його і далі плаче, метелики злякано літають над теплими водами, і я тихенько виходжу в коридор. Дивно, мені дуже подобається цей механізм, цей принцип, за яким все й відбувається, добре зроблено, що тут скажеш, ось вони, наприклад, — тягалися цим материком, тягалися, разом із мільйонами інших громадян, з кимось жили, когось кидали, від когось тікали, і все одно зустрілися, бач, не розминулися, не загубили одне одного, зустрілися, наговорили купу дурниць, але все одно — їм добре, будуть собі далі говорити, розповідатимуть всілякі речі, потім, можливо, будуть кохатися. Можливо, навіть у воді. Як риби. Або тритони.

Харків, 2002

Порно

— І ще ти весь час говориш про порнографію

— Ну, я люблю порнографію

— Як можна любити порнографію? — Любити можна все. Ти, наприклад, любиш Елвіса. Це теж порнографія

— Ні, Елвіс це не порнографія

— Порнографія-порнографія. Елвіс, Джордж дабл ю Буш, Мікі Маус — все це порнографія

— Мікі Маус? — Так, Мікі Маус. Голіма порнографія

— Ні. Тільки не Мікі Маус. Джордж дабл ю Буш — так, я згодна, але не Мікі Маус

— Не сперечайся

— І ти що — дивишся ці фільми? — Які фільми? — Ну, порнографічні фільми

— Що ти маєш на увазі? — Ну, справжня порнографія, фільми — розумієш? — А. Ні,