Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

теплий до Коні хоча б її батько. От він ставився до неї з теплотою чоловіка, якому добре і цілком намірено ведеться, та який, однак, може втішити жінку крихтою свого чоловічого жару.

Та Кліфорд був не такий. Уся його порода була не така. Усі вони були внутрішньо тверді й замкнуті, а тепло здавалося їм просто поганим смаком. Треба обходитися без нього, триматися свого, і все просто чудово, якщо ви одного класу й однієї породи. Тоді можна поводитися дуже холодно, поважно, триматися свого й насолоджуватися від того, що ти тримаєшся свого. Та якщо ти з іншого класу й іншої породи, тоді нічого не вийде. Нема жодного задоволення від того, щоб просто триматися свого й відчувати, що ти належиш до правлячого класу. Який у цьому сенс, якщо навіть найвишуканіші аристократи позбавлені хоча б чогось позитивного, за що варто триматися, коли їхнє правління — справжній фарс, а ніяк не правління? Який сенс? Усе — пуста нісенітниця.

У Коні зріло почуття бунту. Що в цьому всьому доброго? Що доброго в її самопожертві, в тому, що своє життя вона присвятила Кліфордові? Кінець кінцем, чому вона служить? Холодному марнославству, позбавленому всяких теплих людських зв'язків і порочному, як марнославство будь-якого низькородного єврея, що жадає сторгуватися з продажною богинею успіху. Навіть Кліфордова холодна й безпідставна певність, що він належить до правлячого класу, не заважає йому, висолопивши язика, задихаючись, бігти за продажною богинею. Власне, в цій справі Майкаліс поводився із значно більшою гідністю й досяг значно, значно більшого успіху. Справді, якщо придивитися до Кліфорда уважніше, побачиш, що він — блазень, а бути блазнем значно принизливіше, ніж жлобом.

З цих двох чоловіків Майкаліс приніс їй користі значно більше за Кліфорда. Він навіть потребував її більше. Будь-яка добра нянька може доглянути за скаліченими ногами! Що ж до героїчних зусиль, то Майкаліс скидався на героїчного щура, а Кліфорд дуже нагадував пуделя, який виставляється напоказ.

У домі були люди, серед них Кліфордова тітка Єна, леді Бенерлей. Це була худорлява жінка років шістдесяти з червоним носом, вдова й певною мірою «гранд-дама». Вона належала до однієї з кращих родин і володіла здатністю гордо нести своє ім'я. Коні любила її, вона була такою простою й відвертою настільки, наскільки їй хотілося здаватися відвертою і зовні доброю. В глибині душі колись вона уміла ставити себе високо, а інших людей дещо нижче. Вона зовсім не була снобом, цього їй не дозволяла надмірна впевненість у собі. Вона досягла великих успіхів у соціальному спорті: триматися холодно й примушувати інших людей поступатися перед нею.

Вона добре ставилася до Коні й пробувала пролізти в її жіночу душу гострим свердлом своїх високородних спостережень.

— На мою думку, ви надзвичайна, — сказала вона Коні. — Ви з Кліфордом робите дива. Сама я ніколи не бачила, як розцвітає геній, і от від нього всі в захопленні. — Тітка Єва цілком самовдоволено пишалась успіхом Кліфорда. Ще одне перо в родинному султані. Вона ніскілечки не цікавилася його книжками, та й навіщо?

— О, думаю, це не моя заслуга, — відповіла Коні.

— Саме ваша! А чия ж іще? І мені здається, що ви нічого з цього не маєте.

— В якому розумінні?

— Погляньте, як ви тут відокремлені. Я сказала Кліфорду: «Якщо це дівча одного дня збунтується, то нарікай сам на себе».

— Але Кліфорд ні в чому мені не відмовляє, — сказала Коні.

— Послухайте, дорога моя дитино! — І леді Бенерлей накрила своєю тонкою долонею руку Коні. — Жінка повинна мати своє життя, або доведеться каятися, що його немає. Повірте мені! — І вона відпила ще один ковток бренді, що, не виключено, було її своєрідним каяттям.

— Але ж у мене є своє життя, хіба ні?

— Не в тому розумінні, що я маю на увазі. Кліфорд повинен привезти вас у Лондон і дати волю. Його друзі цілком його влаштовують, але що вони для вас? На вашому місці я б не була усім так задоволена. Ваша молодість промине, і ви проживете свої зрілі й старші літа в каятті.

Зігріта бренді, її світлість зробила багатозначну паузу.

Але Коні не хотілося в Лондон, щоб потрапити в полон до вишуканого товариства леді Бенерлей. Вона не почувалася справді вишуканою, це їй було нецікаво. Під цим усім їй справді відчувалася особлива убивча холоднеча, немов ґрунт Лабрадору, на поверхні якого весело цвітуть квіточки, а на фут в глибину все замерзле.

У Реґбі гостював Томі Дюкс, і ще один чоловік, Гарі Вінтерслоу, і Джек Стренджвейз із дружиною Олів. Розмова текла дещо незв'язніше, ніж у колі самих тільки приятелів, всі були трохи знуджені, адже й погода стояла погана, залишалося тільки грати на більярді чи танцювати під піанолу.

Олів читала книжку про майбутнє, коли дітей будуть вирощувати в пляшках, а жінок «стерилізувати».

— Чудова штука! — сказала вона. — Тоді жінка може мати власне життя.

Стренджвейз хотів дітей, а вона не хотіла.

— Вам би хотілося простерилізуватися? — запитав її Вінтерслоу з бридкою посмішкою.

— Природно, так, — сказала вона. — Інакше майбутнє не стане розумнішим, а жінку зведуть до її функцій.

— Може, вона і в космос полетить, — сказав Дюкс.

— Думаю, досконала цивілізація ліквідує чимало наших фізичних вад, — сказав Кліфорд. — Наприклад, усі любовні справи. Вони, мабуть, зникнуть також. Думаю, вони зникнуть, якщо дітей зможуть вирощувати в пляшках.

— Ні! — вигукнула Олів. — Саме це дозволить вивільнити більше часу для розваг.

— Мені здається, — вдумливо сказала леді Венерлей, — якщо зникнуть любовні діла, з'явиться місце для чогось іншого. Наприклад, морфій. Трошки морфію в повітрі. Це буде так відсвіжати.

— Уряд по суботах випускатиме в повітря трохи ефіру для веселого вікенду! — сказав Джек. — Звучить добре, але що з нами станеться до середи?

— Ти щасливий доти, доки не пам'ятаєш про своє тіло, — сказала леді Бенерлей. — І ти стаєш нещасним тієї хвилини, коли згадуєш про нього. Отже, якщо цивілізація чогось варта, вона має допомогти нам забути про наші тіла, і тоді час потече щасливо, і ми перестанемо його помічати.

— Треба, щоб ми взагалі позбулися наших тіл, — сказав Вінтерслоу. — Пора вже людині вдосконалювати власну природу, особливо з фізичного боку.

— Уявіть собі — ми витаємо, наче тютюновий дим, — сказала Коні.

— Цього не буде, — відповів Дюкс. — Наша стара комедія з тріском провалиться; наша цивілізація прямує до кінця. Вона котиться в бездонну яму, в безодню. Й повірте мені, фалос стане єдиним мостом через цю безодню!

— О, продовжуйте, продовжуйте ці нісенітниці, генерале! — вигукнула Олів.

— Я вірю, що наша цивілізація