Всеволод Зіновійович Нестайко - Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

в кукурудзі?» — Запитаєте ви. Охоче ​​вам розповім. Слухайте.

Глава VI

Що трапилося в кукурудзі

Одного разу (це було минулої весни) Ява несподівано запропонував:

— Давай, Павлуша, виростимо новий сорт кукурудзи. Я дивився на нього: захворів він, чи що?

А він…

— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, та вирощування нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери–мічурінці дуже шановні люди — не менше космонавтів. Ось моя мати, дивись, і депутат, і до Києва на наради їздить, і в президії завжди сидить.

Слухав я, слухав, а потім не витримав.

— Тю, — кажу, — на тебе! Теж ще знайшов веселеньке дільце — кукурудзу вирощувати.

Подивився він на мене, скривився презирливо.

— Ти, — каже, — Павлуша, дубина. Нічого не розумієш. Та ти знаєш, що б це для мене означало, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який це був би вихід! І–ех! Ніяка граматика, ніякі штани не були б страшні для мене. Почала б мене мама за штани або граматику лаяти, а я їй — раз! — Новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — І про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Звільнився б я від неприємностей навіки.

Крім граматики, багато біди Яви були пов'язані зі штанами. Штани на Яві горіли. Будь–які нові штани з будь–якого самого міцного матеріалу за півмісяця перетворювалися на дрантя. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (ви ж знаєте, я льотчиком хочу стати!), То характер у Яви був реактивний — тисячі кілометрів на годину. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень штанини. Вони обтріпуються внизу, перетворюючись на бахрому. Ява скрушно зітхав і підстригав бахрому ножицями. Цим перукарським справою йому доводилося займатися все частіше і частіше, штани з кожним разом ставали коротше. До того ж Ява весь час на щось напаривается, залишаючи на цьому «щось» шматки штанів, і врешті–решт від Явина штанів залишався один ремінець.

Так, вирощування нового сорту кукурудзи було для Яви справою дуже потрібним і корисним.

— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж цікаво. Може, ми справжніми мічурінця станемо. Хіба погано? Про нас вся республіка дізнається. В газетах ось такими буквами писати будуть.

— Ні, — сказав я, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків–мічурінців не буває, тому що в небі кукурудза не росте… Хай вже щось одне. Та я і не вірю, щоб ми щось путнє виростили. Це ж треба і тут мати, — я постукав себе пальцем по голові, — і працювати багато. Ні!

— А ти базіка.

— А ти сонна муха.

— А ти… тьху на тебе!

- І на тебе тьху!

Міцно ми тоді посварилися. Правда, через два дні ми помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Відразу після школи я поїхав в гості до іншого села, а коли приїхав, Яву не застав — він у піонертабір поїхав. Так ми з ним ціле літо майже не бачилися. І зустрілися, тільки коли почалися заняття в школі. Я, звичайно, зовсім забув про ту розмову, який був у нас весною. І раптом він каже:

— Знаєш, Павлуша, але ж я новий сорт кукурудзи таки посадив. Я рота роззявив від подиву.

— Бре… — кажу. — Де? Як?

— На маминому ділянці. Поліз я одного разу на горище, шукав коліщатко, те, що ти мені подарував. А у нас ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів — мільйони. Шукав я, шукав коліщатко і раптом наткнувся на незвичайний початок — ну просто як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені: так це ж, напевно, новий сорт кукурудзи сам виростили випадково, і ніхто про це не знає. Мабуть, мама його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Ось це річ! Щастя саме в руки лізе… Вишелушіл я зерна. Ох і зерна! Якби я тобі одним зернятком по лобі садонув — ось таку шишку б набив… Пішов я потайки на мамин ділянку, найкраще місце вибрав, повиковирівал те, що було посаджено, і цілий ряд своїм сортом засадив. Ще й кілочки повбівал — для пам'яті, щоб не сплутати.

— Ну і що? — Питаю з нетерпінням. — Виріс твій сорт?

— Так, напевно. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підемо сьогодні, подивимося. Давай?

— Давай, — кажу, — раз така справа, треба йти. Тим більше, через тиждень–півтора кукурудзу прибирати будуть. Збере комбайн твій сорт — дудки ти його тоді знайдеш.

Розмова цей відбувався на великій перерві. А коли уроки скінчилися, Ява сказав:

— Пішли.

— Так, може, — кажу, — спочатку пообідаємо?

— Та чого там обідати, не помреш. Ми швидко. Подивимося тільки, і назад. І будеш собі хоч до вечора обідати.

Я бачу, що так йому кортить, і погодився. Може, й справді він новий сорт відкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу.

На небі — ні хмаринки. Сонце світить, нежарке, ласкаве вересневе сонце.

По обидві сторони суцільний зеленою стіною, немов ліс, варто кукурудза, височенна, метра три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми і йдемо. Вже й села не видно.

— Довго ще? — Питаю.

— Та ні. Ще трохи, і все.

Після цього ми ще добрих кілометрів зо два відмахали. Нарешті Ява каже:

— Ось тут. Бачиш, табличка?

Дійсно, у дороги стирчить на кілочку фанерна табличка, а на табличці кривими літерами написано:

Кукурудза Сорт Буковинський № 1

ділянку

Надії Рень

Площа 8,5 га.

— Точно, — кажу, — це воно.

— Пішли, — каже Ява, — тепер вглиб потрібно.

Згорнули ми з дороги і — в кукурудзу. Ява попереду, я за ним.

І відразу ніби в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувати, щоб по носі не вдарили. А тут ще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з уваги втратив. Тільки по шереху чую, куди йти.

Через деякий час запитую:

— Ну як? Скоро?

— Скоро–скоро, — чую далеко попереду бадьорий Явина голос. Ось реактівщік!

— Стривай, не поспішай так, — кричу, — а то я не бачу, куди йти!

У мене вже