Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

віднесли в замок на ношах два місцеві підлітки. Сам Розвіяр, з обличчям, подряпаним і розбитим об каміння, у драній куртці, з пораненою рукою, стояв посеред селища, біля джерельця. Біля ніг його сиділа вогнянка, а трохи віддалік лежав, скрутившись калачем, єдиний уцілілий звіруїн.

Напівлюдина. Чотириногий. Той самий, що напав на Розвіяра й мало не вбив його. Той самий, якого Розвіяр не знати навіщо пощадив — можливо, із цікавості.

Це був перший полонений, якого він захопив сам, навіть без допомоги вогнянки. Личинка з’явилася потім, але Розвіяр наказав: «Цього — не чіпати, поки я не скажу». Коли з полоненого зняли шолом, виявилося, що він дуже молодий, либонь, молодший за Розвіяра. У нього було світле витке волосся й тонкі вуса над верхньою губою. Смаглява шкіра здавалася жовтою, на лобі й на скронях виступив піт. Він знай облизував губи — цілком людський рух; Розвіяр мовчки дивувався, як може істота на чотирьох лапах, укрита шерстю, бути настільки схожою на людину.

На спині в бранця було високе сідло зі стременом. Боки з випнутими ребрами берегли сліди острогів, давні та свіжі. Напівлюдина лежала, підібравши лапи, стараючись здаватися байдужою, і тільки кінчик хвоста виказував її — то посіпувався, то починав метатись і бити по землі.

Тіла вбитих звіруїнів за наказом Розвіяра відтягнули до ріки й кинули в воду. Коли останні печірки сховались у підземних коридорах, Розвіяр зібрав навколо себе всіх жителів селища, хто міг ходити й не працював на пасовищі.

— Ви не беззахисні, — сказав він, слово в слово повторюючи володареве напучування. — Данина, що ви платите, означає певну смерть усім вашим ворогам. Ці тварюки поткнуться нескоро, — додав він від себе й подивився на звіруїна, що лежав на землі. — Уставай.

Той сіпнув ніздрями, але піднявся. Вогнянка сиділа, своїм звичаєм, на камені, і вигляд її лякав горян куди більше, аніж ціла ватага чотириногих розбійників.

Розвіяр підійшов до напівлюдини. Перед очима в усього селища й чотирьох вартівників став на камінь, закинув ногу на спину чотириногому; у того засіпалася смугаста шкура на боках. Розвіяр сів у сідло, відчуваючи, як грають напружені м’язи звіруїна. Намацав стремено. Продів у нього ноги так само, як це робили вершники, — п’ятами всередину, носками назовні й угору. Перед ним опинилася звіруїнова потилиця — людська похилена потилиця. Напівлюдина низько опустила голову.

— Іди за мною, — сказав Розвіяр вогнянці. — І не вбивай його, поки не скажу!

Горяни, витріщивши очі, дивилися йому вслід. Але не менш уражено втупилися його власні товариші, вартівники.

* * *

Розвіяр їхав верхи вперше в житті. Шал битви висихав на ньому, як вода: ломило бік, поранений кігтями. Усе сильнішав біль у правій руці, набрякла кисть, пальці зробилися чужими. Лівою рукою він утримував мотузку, накинуту на шию звіруїну замість гнуздечки. Поряд ішла вогнянка.

Піднімалося сонце. Потік на дні ущелини гуркотів і плювався піною. Полонений, повільно переступаючи лапами, вряди-годи повертав голову, неначе мимохідь, до навислого над прірвою краю стежки.

— А от не кинешся, — сказав Розвіяр майже весело.

Напружилася гола засмагла спина з білим шрамом на лівій лопатці.

— Любиш життя, правда? — Розвіяр здушив звіруїнові боки чобітьми. Його все сильніше мучив біль, хотілося говорити, він не міг утриматись. — Ну стрибни, спробуй.

Він смикнув на себе мотузку. Полонений захрипів і закашлявся.

— Пішов швидше! — крикнув Розвіяр. — Пішов!

Чотириногий прискорив крок. Потім пустився вчвал, умисно жорстоко й нерівно, так що Розвіяра стало підкидати в сідлі й від болю потемніло перед очима.

— Стій!

Полонений зупинився, і водночас зупинилася вогнянка. Розвіяр перевів дух. Простіше за все було вибратись із сідла й піти пішки, але він хотів з’явитись у замку саме так — верхи, з вогнянкою при нозі.

— Пішов, — скомандував Розвіяр глухо. — Помалу.

Його товариші відстали. У замку вже знали, чим закінчився нічний бій, — хлопці-носильники принесли важкопораненого. Дозорець на башті побачив Розвіяра першим; назустріч вийшов наставник Бран, який щойно повернувся з перевалу, із ним вартівники й молодша десятка. Раби покинули роботу, наглядачі з’явились поглядіти на невидане видовище, із вікон, з галерей, з балюстрад дивилися слуги й жінки.

Розвіяр випрямився в сідлі, намагаючись забути про біль. Його полонений нижче спустив голову. Вогнянка сумирно склала на спині сірі крила, укриті попелом, немов пилком.

Він проїхав уздовж нерівного шерегу витріщак. Він чув уражений шепіт за спиною. Люди витріщалися на чотириногого й сахалися від вогнянки.

Володар вийшов на балкон. Розвіяр натягнув мотузку, наказуючи звіруїну зупинитись. Перед замком не було площі, куди став би народ, що висипався з камінних нір, тому юрба хвилювалась, товпилась, виплескуючись на галереї, на стіни, здиралась на поперечини лебідок і насосів. Навкруги вершника-Розвіяра лишався вільний простір, і ранкове повітря тремтіло, нагріваючись, над крилами чорної личинки.

Запала тиша; усі дивились на Розвіяра, а він уперше розгубився.

— Навіщо ти притягнув це? — спитав володар, і в його голосі була гидливість.

— Це полонений…

Володар побіжно глянув на юрбу.

— До роботи, — сказав коротко, скинувши оком понад головами. Вартові опам’ятались, наглядачі заметушились, за декілька хвилин галереї та вікна спорожніли.

Володар повільно спустився назустріч Розвіяру. Той, скреготнувши зубами від болю, вибрався з сідла. Володар довго роздивлявся звіруїна, а чотириногий мовчав і глядів у землю.

— Дарма, — сказав володар. — Відведи до потоку, накажи личинці вбити його, тіло скинь.

Розвіяр радше відчув, ніж побачив, як завмерли вкриті шерстю боки. Напівлюдина перестала дихати.

— Накажи личинці стрибнути в потік. Тоді піднімися до мене. — Не дожидаючись відповіді, володар розвернувся й попрямував назад у замок. Розвіяр смикнув за мотузку; чотириногий пішов за ним несподівано покірно. Від його лап залишалися в куряві круглі невидані сліди.

Вони поминули комори, кам’яниці, де зазвичай розвантажувались каравани. Ніхто не смів іти слідом. Спустились по вузькій стежці — точніше, Розвіяр спустився, вогнянка просто злетіла, а звіруїн зійшов поряд зі стежкою, і диву гідне було, як легко він ступає по крутому сипкому схилу.

Спинилися над потоком. Стриміли з води чорні скелі, мов нерівні зуби, вода вирувала між ними й падала в глибокий казан, поверхня якого була вкрита клаптями піни. Чотириногий дивився на цю піну, наче надіючись прочитати в її мереживному малюнку дещо дуже важливе. Личинка, байдужна, усілась на камінь за декілька кроків.

Розвіяр озирнувся на замок. Звідси, знизу, було видно тільки верхівки веж.

Ревіла вода. Чи розчує вогнянка наказ? Їй однаково, у неї нема вух, вона виконує волю, а не слова…

Чотириногий ледь повернув голову. Розвіяр побачив його вухо, прикрите злиплими пацьорками волосся, запалу щоку й кінчик гострого носа. Він мовчав і не віддавав наказу; ішов