Надійка Гербіш - Теплі історії до кави

«Гм, цікаво, а яка ж я? - міркувала про себе листоноша. - Мабуть, усе ж невдячна… Іду, нарікаю на роботу, хату не прибрала святково, бо все ніколи… Та й листів мені ніхто не пише…»

Від тієї думки жінці стало якось особливо сумно… Дійшла нарешті до свого будиночка, нашвидкуруч погодувала худобину, зайшла на кухню, зачинила зсередини двері й, знесилена, опустилася на стілець. Поштарська торба перехилилася набік і… з неї вилетів ще один лист.

- Ой, лишенько, як це я його проґавила?! Ні-ні, нікуди я вже не піду… - злякано мовила пані Ганна, все ж піднявши конверт.

А на листі були написані… її ім’я та її адреса!!! І як вона раніше цього не помітила? То ж треба, завалявся на самому дні…

«Дорога тітонько, - писав їй тринадцятирічний племінник із Закарпаття, - Христос народився! Знаю, що лист дійде до Вас завчасно, і тоді ще ніхто не буде так вітатися. Але хіба то має значення? Христос народився понад 2000 років тому, і від того часу навіть літочислення змінилося…

А пишу я так скоро тому, що ми з мамою дуже хочемо, щоби Ви приїхали до нас на Різдво! Кидайте ту роботу та господарку хоч на три дні, нічого їм не станеться, сусіди приглянуть! А ми дуже за Вами скучили…

Чекаємо!…»

…Пейзаж за вікном потяга був невимовно красивим, призахідні промінці позолотили й сам сніг, і засніжені будиночки, а на горах за селом лежав легенький туман, заплутавшись у гілочках дерев.

Усе мерехтіло білизною, блищики вистрибували по кучугурах, червонясті кетяги калини визирали з-під пухнастих шапок… Тепер пані Ганна, уже не листоноша, а довгоочікувана гостя, все-все помічала й тішилася.

Різдво вона проведе зі своїми найріднішими…

РІСТРЕТТОВЕ БОЖЕВІЛЛЯ

Навіть закутавшись у теплий плед, вона все одно гостро потребувала обіймів. Він сидів поруч, на відстані дотику, але його руки пестили «іншу» - клавіатуру комп’ютера. А погляд був прикутий до монітора.

Він був одружений, і вона, звісно, була лише його коханкою. І що з того, що в її паспорті стояв штамп із його прізвищем і датою їхнього весілля? Зараз вона відчувала, що єдиний справжній шлюб у нього - з його роботою. Їй часто здавалося, що він хворий своєю роботою, у нього нерідко боліла голова й свербіли пальці. І, щоб якось позбутися цих жахливих симптомів, він уставав навіть серед ночі, робив собі міцне рістретто й сідав за комп’ютер - розігнати мурашок у пальцях. Вона теж уставала й сунула на кухню - варила какао з молоком, огортала плечі пледом, умощувалася під торшером у кріслі за його спиною і читала книжку - вона не могла заснути, коли він не спав.

Він прокидався рано й майже завжди поспішав. І все ж вона прокидалася з ним, бо навіть короткий, «зальотний» - його губи завжди зісковзували з її вуст у поспіху й летіли далі - поцілунок важив для неї цілу вічність. А ще вона любила дивитися, як він мружить очі.

А потім він ішов, а вона вмикала його улюблене радіо, клала під голову його подушку й укривалася його частиною ковдри. Вона знала, що зараз він слухає ту саму музику, і це її якось зігрівало.

…Усі чоловіки з глибокими очима видавалися їй посланцями із позатутешньої реальності. А в нього були глибокі, розумні очі. Там була якась гірка суміш мудрості, досвіду й життєвого смутку. Було трохи шаленства і п’янка крапля кохання до неї - принаймні, їй так видавалося. Вона думала, що колись ті очі споглядали довгі дороги, різних людей, прекрасне й гидке, дивовижне й небачене нею, і коли ті очі так зосереджено торкалися поглядом її обличчя, їй ставало ніяково… Він був старшим, і в тому віці, у тих роках, у які він прожив ще до того, як вона народилася, була для неї якась особлива таємничість. Вона любила дивитися в його глибокі, так, нетутешні, засмучені, червоні від недоспаних ночей очі. Колись саме в них вона закохалася - втім, тоді вона ще не знала, що вони стануть її в’язницею, її шалом, її болем та її щастям.

Вона йшла в своє маленьке кафе й розкладала маленькі хризантеми з терпким запахом у дрібні вазочки на столиках, дивилася, чи всюди чисті скатертини, перевіряла пошту, спілкувалася з працівниками й постачальниками, проглядала книгу відгуків і вигадувала щось, що могло б зробити її заклад ще затишнішим. Підписувала листівки з побажаннями гарного дня й розкладала на столиках. А коли приходив обід, вона сама йшла за стійку, робила собі капуччино з густою пінкою, шоколадними розливами й горіховою посипкою, а тоді сідала й дивилася у вікно.

Вона думала про чоловіка, якого так палко любила. Думала про те, чим зможе потішити його сьогодні ввечері. Вона давно знала, що надихати, тішити, підбадьорювати - це те, для чого вона жила, те, що найкраще вміла, й те, що хотіла робити.

У дитинстві вона мріяла бути лікаркою, акторкою, потім - учителькою або інженеркою. Але вона боялася вигляду крові й не любила читати багато складних книжок, не вміла вдавати й не знала математики. І тоді їй спало на думку навчитися робити багато різних дрібниць, які б надихали інших: варити смачну каву, малювати листівки, оздоблювати приміщення й вітати гостей. Кожен з етапів навчання приносив їй невимовну радість - і нову мрію.

І лише кілька років тому «ніжній чарівниці», як називали її друзі, вдалося відкрити цей маленький, усього на сім столиків заклад - і всі свої дрібні таланти звести докупи під одним дахом. До речі, ще одним її талантом було знаходити талановитих людей - тож із математикою й іншими штуками, до яких у чарівниці не було хисту, тепер допомагали інші. І вона їх дуже цінувала й ніколи не втрачала нагоди їм те показати. Може, якраз тому її працівники були найкращими у світі.

А потім, якогось дощового ранку, сюди зайшов він. Сів за столик біля стіни й замовив міцну каву та бутерброд. Офіціантки не було, вона відпросилася на день народження своєї мами, тож господиня сама зустріла гостя. У нього були ті неймовірні позатутешні очі.

Потім жодне з них уже не пам'ятало, про що вони тоді почали говорити. Але говорили вони довго - інших відвідувачів тоді чомусь більше не було. Він почав заглядати в її кафе час від часу,