Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

Коли Грицик повернувся від пагорба, Санько й незнайомець сиділи поруч і розмовляли, мов старі друзі. Санько саме наспівував пісню, яку співав на Дніпрі нічний весляр, а незнайомець весело реготав.

— То, кажеш, попався Швайці? І за що ж вони на того Швайку так в’їлися?

— Ніде нікого, — сказав Грицик. — Я і в степ дивився, і на плавні. Пустка. Одні лише птахи літають.

— Ну, птахи нам не страшні, — заспокоїв його незнайомець. — Не ми їх, а вони нас нехай бояться…

Незнайомець підвівся, ступив крок, другий — і раптом кудись щез. Мов крізь землю провалився. Хлопці лише очі протерли: тільки-но стояв перед ними, посміхався — і все! Навіть трава не ворухнулася. А ще за хвилину щось, схоже на його постать, промайнуло на пагорбі межи дерев, звідкіля щойно повернувся Грицик.

— Не вірить, — образився Грицик. — Пішов перевіряти. Про що він тебе розпитував?

— Як ми сюди потрапили, — відказав Санько. Тоді озирнувся у бік пагорба і стиха додав: — Мені здається, що він за нами стежив.

Грицик недовірливо посміхнувся.

— Вигадуєш ти все, — сказав він. — Я б його побачив. В мене око зірке.

Тепер уже образився Санько.

— Не віриш? А звідкіля він знає, як ми вовкулаків хрестили? А зброю хто нам приніс до Сторожового дуба? Він сам зізнався. От тільки про нічних веслярів на Дніпрі не знав…

І Санько затнувся.

Біля них, начебто нічого й не сталося, знову опинився незнайомець.

— А таки не знав, — згодився він. — За це вам, хлопці, велике спасибі. А тепер слухайте мене. Ви здатні дістатися до плавнів? Не втомилися?

— Ні, — сказав Грицик. — Але ж там…

— Ти про тих, хто схопив рудого Мацика? То вже хай голова болить не у вас.

— Та ми не про те, — сказав Грицик. — Ми там на пагорбі залишили куріпку. Хотіли з Саньком засмажити, бо голодні.

Незнайомець зітхнув.

— Доведеться, хлопці, трохи потерпіти. А ви гарно заховалися, — похвалив він їх. — Молодці. І за куріпку від мого товариша вам велике спасибі.

— Від якого товариша? — запитав Санько.

— Є в мене такий. На нього покладаюся не менше, ніж на себе.

— То чого ж він не прийшов сюди? — запитав Грицик.

— Бо дуже сором’язливий. Та й справ у нього нині багато, Грицику.

— Звідкіля ви знаєте, як мене звати? — здивувався Грицик. — А, знаю! Це вам Санько сказав.

— Нічого я не казав, — заперечив Санько.

— Я, хлопче, мушу знати все, — сказав незнайомець. І невідомо було, жартує він чи ні. — Що ж, друзі, відпочили — і гайда далі.

Хлопці йшли позаду незнайомця і дивувалися. Якась незвичайна людина трапилася на їхньому шляху. Стверджує, що про все знає… Але як це їй вдається? І ходить якось не так, як всі люди. Не ходить, а крадеться. Безшумно, безшелесно. І наче нікуди не дивиться, а все бачить. Ось щойно, не озираючись, новий знайомий сказав:

— Саньку, не відставай. І під ноги дивися, бо на гадюку наступиш.

А Санько і справді трохи відстав. І ледь не налетів на гадюку. Добре, що вона уздріла його першою і зав’юнилася з-під ніг.

— А як вас звати? — не витримав врешті Грицик.

Незнайомець озирнувся, зачекав, поки хлопці його наздоженуть, і сказав:

— Кличте мене Пилипом. — Подумав і додав: — Поки що.

— Як це? — не зрозумів Грицик.

— А так. Сьогодні я Пилип. А завтра, може, буду якимось Саїд-беєм.

Хлопці злякано відсахнулися. Пилип чи то Саїд-бей посміхнувся:

— Не бійтеся. Для вас я ніколи беєм не стану.

Коли дісталися плавнів, Пилип звелів друзям від почивати, а сам кудись щез.

Хіба що сказав:

— Щось у мене, хлопці, на серці неспокійно. Піду трохи пройдусь, а ви тут зачекайте.

Сказав — і знову щез, мовби його й не було. Повернувся надвечір. І не пішки, а на коні. І це був саме той кінь, на якому Пилип утікав від татар.

— Пощастило нам з вами, хлоп’ята, — сказав він. — Ще б трохи затрималися біля того озера — і бути б нам зараз в татарському полоні.

— А вони що — повернулися назад? — жахнувся Грицик.

— Та ні, інші під’їхали. З іншої орди. А у вас як тут