Володимир Костянтинович Пузій - Магус

унеможливлює друге (у власній геніальності він ніколи не сумнівався).

Життя досі не поспішало спростувати його переконання. Швидше навпаки — підтверджувало.

Що ж до найманих убивць, то Татусь Карло справно дотримувався угоди: порожньоголові молодики, які були ласі до дзвону монет і не гребували забруднити руки кров’ю, більше не турбували маестро.

Себто до сьогодні не турбували.

Тодаро з прикрістю думає про неуважність свого патрона і водночас шукає поглядом бойовий кинджал, який щойно лежав поряд! — для таких випадків і придбаний, і зазвичай був почеплений на поясі, але сьогодні, як навмисне, маестро Іракунді зняв його на хвильку, коли працював над восковою моделлю одного славного кондотьєра, — зняв і кудись поклав — і от, тепер що робити?! Гість явно не з лякливих та ще й магією володіє.

— Я прийшов до вас із мирними намірами.

Еге ж, повірили йому, аякже! Не перелічити, для скількох простаків ці слова були останнім, що вони почули.

А все-таки гру підтримати слід: час потягти, з думками зібратися.

— Чим можу служити, сьєре?…

— Моє ім’я вам нічого не скаже.

(Хто б сумнівався!)

— Але ім’я людини, яка прислала мене… — (Маестро нарешті набачив кинджал. Тепер він водночас розмірковує, як потрапити в дальній куток майстерні, і пригадує, кому останнім часом міг дошкулити — чи хто міг би так довго пам’ятати образу, це ж його, замовника, ім’я…) — …гадаю, вам відоме.

Простота і натиск — от найвдаліший із прийомів; маестро Іракунді стрибає на гостя, відштовхує і мчить до заповітного кинджала!

— Дон Карло казав, що з вами непросто знайти спільну мову, — незворушно підсумовує гість. — І все-таки він рекомендував мені звернутися саме до вас.

Маестро обертається: в руці — зброя, в очах — розгубленість, на зміну якій швидко приходить розуміння.

— От воно що! — І Тодаро Іракунді регоче, закинувши лобасту голову до стелі. — Он воно, значить, як! Тоді поговоримо, шановний. Звичайно, поговоримо.

Усе описане сталося швидко: підмайстер тільки й устиг, що перекинутися кількома слівцями з «голосом» та підійти до дверей. Маестро наказує йому: «Більше до мене нікого не впускати! І сам не смій заходити, чуєш?» — а затим гість викладає на робочий стіл певну річ і недбало запитує:

— Ви могли б виготовити точнісінько такий самий?

Маестро дивиться на предмет, принесений гостем, і з вуст Іракунді мимоволі зривається добірна лайка.

— Невже надто складно для вас? — майже з наївним подивом у голосі уточнює гість.

— Перш ніж дати відповідь, мушу переговорити з доном Карло.

— Його «голос» прийшов разом зі мною. Гадаю, він відповість на всі ваші запитання і розвіє всі сумніви.

— Прокляття! Звідки у вас… це, шановний?

— Дон Карло…

— А, звичайно, Татусь, — з прикрістю морщиться ювелір. — То що сказав Татусь?

— Що ви допоможете і не ставитимете зайвих питань.

— Я, шановний, зайвих і не ставлю, — набурмосившись, сьєр Тодаро товчеться з ноги на ногу: ну справжнісінький ведмідь, розбуджений мисливцем-незграбою! Зараз я-а-ак приголубить волохатою лапою — мало не буде! — Ви, шановний, може, не знаєте, що за такі от перстеньки вчора багацько людей повісили. Хоча, — додає, — навряд чи ви не знаєте, еге ж? Ви тому і прийшли до мене, що я видав їхнього шкіпера.

— Я прийшов до вас, маестро, бо ви — найкращий. Більше ніхто в Альяссо не здатен виготовити точнісінько такий перстень. Чи, може, порадите когось талановитішого?

Тодаро Іракунді зацьковано дивиться на магуса. А той з відстороненою цікавістю чекає: вдарить маестро? далі відкручуватиметься? зламається?

— Хто ви? — запитує ювелір стиха.

Оберто задоволений: «Все-таки зламався. Отже, поговоримо».

7

На сходинках біля входу до ювелірної крамнички підмайстер і «голос» попивають із повнобоких горнят і мовчки дивляться на перехожих. Для обидвох це — рідкісна нагода відпочити, тож і цідять миті, як вино, — без поспіху, зі смаком. Обидвоє на цьому знаються.

Пообіднє сонце золотить дверні кільця й петлі, навіює думки про вічне. Немов відчувши настрій підмайстра і «голоса», в кінці вулиці з’являються двоє панів у пломенистих плащах. На правому плечі у кожного по феніксу — не справжньому, ясна річ, а вишитому, причому дійсно золотими нитками. Фенікси на плечах корчаться в вишитому ж полум’ї: чи то згорають, чи то відроджуються. Пани неспішно крокують, обмінюючись скупими фразами. Кожна — на вагу золота.

— Ви схильні вірити таким інформаторам, брате?

— Я схильний перевіряти будь-які свідчення.

— Однак збурення вірогіднісного поля не перевищують припустимі…

— Ви ще молодий, фра Оттавіо, вам належить багато про що дізнатися, багато чому навчитися… Ясна річ, не перевищують. Бо порушення сталося не сьогодні і не вчора. А ми маємо справу з його наслідками. — Він, проходячи повз крамничку маестро Тодаро, кидає побіжний, але пильний погляд на підмайстра, потім — на «голос». Останньому здається, що в очах червоноплащника спалахнула і згасла феніксом із полум’я гостра, вогняна цікавість. Але: — Поквапмося, фра Оттавіо, час і так працює проти нас. Слід стає дедалі слабшим, а — я впевнений — дичина давно уже залишила узбережжя. Ми ж тільки почнемо звідти, і Бог відає, куди виведе нас…

Далі — не чути: червоноплащники пішли, зникли за рогом. Тільки нудотно-солодка хвиля ароматів від їхніх одеж ще якийсь час тримається в теплому повітрі. Потім тане і вона.

— Ресурдженти, — шепоче вражений хлопчина. — Звідки?…

— Із Ромми, — флегматично знизує плечима «голос». І підводиться, не допивши вина. — Мабуть, я ризикну втрутитися у розмову твого господаря і мо… моєї супутниці. Якщо я правильно зрозумів, час грає не тільки проти воскресників. А ти повартуй-но тут, щоб ніхто сторонній не заходив, гаразд?

Не чекаючи на відповідь, «голос» заходить до крамнички. Підмайстер розгублено дивиться йому вслід і відпиває з кінви: «Он що коїться!.. А так добре сиділи!»

Розділ сьомий

Розповідь рибалки, або «…бачить здалеку»

Бо той — тупиця між дурних остання,

Хто чи підтверджує, чи відкида —

Й все навмання — усяке запитання.

Було, хапання часто без труда

На хибний шлях без роздуму водило,

Бо розум топить пристрастей вода.

Хто істину розшукує невміло

Й не тим, що був, вертає в свій куток,

Той гірш, ніж марно підніма вітрило.

Данте. Божественна комедія

1

— Був пізній вечір, — розповідає стариган Фантину, поки вони йдуть через порт, — і я повертався додому з уловом. Улов був, взагалі-то, так собі, і настрій у мене, як розумієш, теж кепський. Веслую я, значить, до порту, подумки шпечу гірку свою долю, недбайливу рибу, яка лінується запливати до сітей чесних ловців… тут ще, диви-но, в порту не проштовхнутися, понапливло пройдисвітів та злодюжок, спробуй, продерися між ними! До слова, і горло промочити мені б тоді не завадило, а винце розбавлене, яке зазвичай